Почувши це, княгиня відразу повеселішала і промовила:
— Сідай же, ваша милость, і будь такий радий, як я тобі.
— А князівна здорова? Де вона?
— Я знаю, що ти не до мене приїхав, мій кавалере. Здорова вона, здорова; від цих амурів дівка ще погладшала. Та я тобі її враз покличу, а сама теж накину щось, бо мені соромно так гостей приймати.
На княгині були сукня з полинялого ситцю, кожух і ялові чоботи.
Але цієї миті Гелена, хоч і не покликана, вбігла до світлиці, довідавшись від татарина Чегли, хто приїхав. Ускочивши, засапана й розчервоніла, як вишня, вона ніяк не могла віддихатися, і тільки очі її сяяли щастям і радістю. Скшетуський кинувся до неї і почав цілувати її в руки, а коли княгиня зумисне вийшла, — і у вуста, бо він був чоловік палкий.
Вона теж не дуже опиралася, відчуваючи, що знемагає від надлишку щастя і радості.
— А я вашої милості й не чекала, — шепотіла вона, мружачи свої гарненькі очі. — Та не цілуй так, бо аж незручно.
— Як же мені не цілувати, — відповів рицар, — коли твої вуста солодші від меду? Я вже думав, що всохну без тебе, та мене сам князь сюди прислав.
— То князь знає?
— Я все йому розповів. А він іще й радий був, згадавши князя Василя. Гей, чи не напоїла ти мене чим, дівчино, що я вже й світу без тебе не бачу!
— Ласка це Божа — ось засліплення твоє.
— А пам'ятаєш те знамення, яке раріг нам учинив, коли руки наші з'єднав? Мабуть, так судилося.
— Пам'ятаю...
— Коли я в Лубнах від журби на Солоницю ходив, ти мені як жива являлася, а руку простягну — зникаєш. Але більше ти від мене нікуди не дінешся, і ніщо вже нам більше, я так гадаю, на заваді не стане.
— А якщо й стане, то не з моєї волі.
— Скажи ж мені ще раз, чи любий я тобі?
Гелена опустила очі, але відповіла поважно й виразно:
— Як ніхто інший у світі.
— Коли б навіть мене золотом і почестями осипали, я волів би почути ці слова, бо відчуваю, що ти правду кажеш, хоч сам не знаю, чим зумів завоювати твою прихильність.
— Ти мене пожалів, пригорнув, оступився за мене і такі слова мені казав, яких я досі ніколи не чула.
Гелена від зворушення замовкла, а поручик знову почав цілувати їй руки.
— Панею мені будеш, не дружиною, — сказав він.
Якусь мить вони мовчали, тільки він очей із неї не зводив, прагнучи винагородити себе за довгу розлуку. Дівчина здалася йому ще вродливішою, ніж досі. У цій тьмяній світлиці, у грі сонячних променів, що розбивалися на веселки у скляних шибках вітражу, вона схожа була на картини пречистих дів у темних костьольних каплицях. Але водночас вона випромінювала стільки тепла й життєвості, стільки розкішної жіночності й чарів було в її обличчі й усій постаті, що можна було втратити голову, до нестями закохатися і кохати вічно.
— Від твоєї вроди я, здається, осліпну, — мовив намісник.
Білі зубки князівни весело блиснули в усмішці.
— Панна Анна Борзобогата, либонь, від мене у сто разів краща!
— Їй до тебе, як оцій олов'яній мисці до місяця.
— А мені його милость Жендзян зовсім інше казав.
— Його милості Жендзяну треба по губах дати. Що мені та панна! Нехай інші бджоли з тієї квітки мед беруть, а їх там чимало.
Подальшу розмову перебив прихід старого Чегли, котрий прийшов привітати намісника. Він мав його вже за свого майбутнього пана, тож уклонявся аж від порога, за східним звичаєм віддаючи шану.
— Ну, старий Чегли, візьму з панянкою й тебе. Ти їй теж служи до смерті.
— Недовго їй чекати, ваша милость. Та скільки жити, стільки й служити. Бог єдиний!
— Десь через місяць, як із Січі повернуся, рушимо до Лубен, — сказав намісник, звертаючись до Гелени. — А там ксьондз Муховецький із єпитрахиллю чекає.
Гелена злякалася.
— Так ти на Січ їдеш?
— Князь із листами послав. Але ти не бійся. Особа посла і у поганинів недоторканна. Я тебе з княгинею хоч зараз відправив би до Лубен, але дороги страшні. Сам переконався — навіть верхи не дуже проїдеш.
— А в Розлогах довго пробудеш?
— Ще сьогодні ввечері на Чигирин рушимо. Раніше попрощаюся, раніше привітаюся. Така вже княжа служба: не мій час, не моя воля.
— Прошу до столу, якщо намилувалися й наворкувалися, — сказала, заходячи, княгиня. — Ого–го! Щоки в дівчини аж пашать, либонь, не марнував ти часу, пане кавалере! Та що це я, так же воно і має бути.
Сказавши це, вона лагідно поплескала Гелену по плечу, і всі пішли обідати. Княгиня була в чудовому настрої. За Богуном вона давно вже віджурилася, а зараз, дякуючи щедрості намісника, усе складалося так, що Розлоги "cum boris, lasis, graniciebus e colonis" вона могла уже вважати своїми і своїх синів.
А багатства це були чималі.
Намісник розпитував про князів, чи скоро повернуться.
— Із дня на день чекаю. Спочатку вони гнівалися на вашу милость, але потім, зваживши твої вчинки, дуже як майбутнього родича полюбили, бо, мовляв, такого славного кавалера важко вже за сьогоднішніх м'яких часів знайти.
Пообідавши, намісник із Геленою пішли у вишневий сад, що тягся за майданом аж до рову. Сад, наче снігом, був осипаний раннім цвітом, за садом чорніла діброва, у якій кувала зозуля.
— Хай нам щастя наворожить, — мовив пан Скшетуський. — Але треба в неї спитати.
І, повернувшись до діброви, запитав:
— Зозуле–небого, скільки років нам з оцією панною в парі жити?
Зозуля почала кувати. Налічила п'ятдесят із гаком.
— Дай же, щоб було так, Боже!
— Зозулі завжди правду кажуть, — зауважила Гелена.
— А як так, то я іще спитаю! — розохотився намісник.
І спитав:
— Зозуле–небого, а скільки у нас хлопчиків буде?
Зозуля, як на замовлення, одразу ж відповіла і накувала ні більше ні менше як дванадцять.
Пан Скшетуський не знав, що утнути на радощах.
— От старостою стану, далебі! Чула, мила панно? Га?
— Нічого я не чула, — відповіла червона, мов вишня, Гелена. — Навіть не знаю, про що питав.
— То, може, повторити?
— І цього не треба.
У таких розмовах і забавах, мов сон, промайнув їхній день. Увечері після ніжного й довгого прощання намісник рушив на Чигирин.
РОЗДІЛ VIII
У Чигирині пан Скшетуський застав старого Зацвіліховського дуже схвильованим і стривоженим; той із нетерпінням виглядав князівського посланця, бо із Січі доходили дедалі загрозливіші вісті. Уже не викликало сумнівів, що Хмельницький готується зі зброєю в руках помститися за свої кривди і повернути давні козацькі привілеї. Зацвіліховському стало про нього відомо, що він побував у Криму в хана і просив татарської підмоги, якої з дня на день очікував на Січі. Отже, все свідчило про те, що готувалася велика від Низу до Речі Посполитої виправа, яка за татарської підмоги могла стати фатальною.