Ніхто в козацькому стані не знав про наміри ворога — міст нарощували ще всю попередню ніч, а вранці Богун на чолі старшини виїхав оглянути зроблене.
Було це у понеділок, сьомого липня тисяча шістсот п'ятдесят першого року. Ранок цього дня видався блідий, ніби переляканий, зоря на сході скидалася на кров, сонце сходило руде, немічне, кидаючи кривавий відблиск на води й ліси.
Із польського табору виганяли коней на пашу; козацький табір повнився голосами пробуджених від сну людей. Вони розпалювали вогнища і готували сніданок. Усі бачили від'їзд Богуна з почтом і кіннотою, з допомогою якої він хотів відігнати воєводу брацлавського, що розташувався у табору в тилу й гарматним обстрілом заважав зводити міст.
Чернь дивилася на від'їзд спокійно і навіть трохи піднеслася духом. Тисячі очей проводжали молодого воєначальника, і тисячі вуст повторювали йому навздогін:
— Благослови тебе Боже, соколику!
Воєначальник, почет і кіннота, поволеньки віддаляючись од табору, досягли краю лісу, промайнули ще раз у промінні вранішнього сонця й почали зникати у хащах.
Зненацька біля брами табору хтось страшним, переляканим голосом крикнув, а радше, завив:
— Люде, спасайтеся!
— Старшина тікає! — вигукнуло разом кільканадцять голосів.
— Старшина тікає! — повторили сотні й тисячі людей.
Гомін прокотився юрбою по всьому табору, ніби під ударами вихору зашуміли у бору дерева, — і враз із двохсот тисяч горлянок вирвався жахливий, надлюдський зойк:
— Спасайтеся! Спасайтеся! Ляхи! Старшина тікає!
Натовп зануртував, як розшалілий потік. Вогнища було затоптано, вози, намети перекинуто, частоколи знесено. Люди товпились, душилися. Від страшного переполоху усі геть збожеволіли. Гори тіл ураз загородили дорогу — тож живі пробиралися по трупах серед реву, виття, вереску, стогону. Юрба виплеснулася з майдану, кинулась на міст, люди штовхали одне одного в болото, потопельники конвульсивно хапалися за товаришів і, благаючи у неба милосердя, провалювалися у холодне драглисте баговиння. На мосту билися і різалися за місце. Води Плешивої наповнилися тілами. Немезида історії відборгувала Берестечку за Пилявці.
Жахливі зойки досягли вух молодого полководця, він умить збагнув, що сталося. Але марно тої ж миті повернув до табору, марно помчав назустріч юрбам, звівши до неба руки. Голос його потонув у ревищі тисяч горлянок — невпинна хвиля втікачів підхопила його укупі з конем, почтом і всією кіннотою й понесла в обійми загибелі.
Коронні війська спантеличило таке видовище — вони спершу подумали, що це якась відчайдушна спроба прорватися, але своїм очам важко було не повірити.
Через кілька хвилин, коли здивування минуло, усі хоругви, навіть не дочекавшись команди, рушили на козаків, а попереду, як вихор, летіла драгунська хоругва, очолювана малим полковником із шаблею над головою.
І настав день гніву, поразки й суду... Хто не був задушений чи затоптаний, той ішов під меч. Річки зробилися червоні — важко було зрозуміти, кров вони несуть чи воду. Юрба геть збожеволіла, у колотнечі люди ще більше душили одне одного, спихали у воду і тонули... Дух убивства наповнив ці жахливі ліси і запанував у них: козацькі ватаги почали люто захищатися. Сутички точилися на болоті, в гущавині, серед поля. Воєвода брацлавський відрізав утікачам шлях до відступу. Марно король наказував своїм жовнірам зупинитися. Жалість у всіх погасла, і різанина тривала аж до ночі — така різанина, якої не пам'ятали й старі вояки і на саму згадку про яку у них довго ще волосся на голові ставало сторч.
Коли нарешті темрява укрила землю, самі звитяжці були вражені тим, що накоїли. Не прозвучало "Te Deum" і не сльози радості, а сльози жалю і смутку котилися із достойних королівських очей.
Так було розіграно перший акт драми, автором якої був Хмельницький.
Але Богун того страшного дня не наклав головою вкупі з іншими. Одні казали, що, побачивши поразку, він перший урятувався втечею, другі — що йому зберіг життя якийся знайомий рицар. Правди так ніхто й не дізнався.
Єдине відомо достеменно, що у подальших війнах ім'я його частенько згадувалося з–поміж імен найславетніших козацьких полководців. Послана чиєюсь мстивою рукою куля вразила його кількома роками пізніше, але й тоді ще не настала його остання година. Після смерті князя Вишневецького, котрого звели в могилу ратні труди, коли його лубенська держава відпала од Речі Посполитої, Богун заволодів більшою частиною тих просторів. Подейкували, що під кінець він і Хмельницького не хотів визнавати над собою. Сам Хмельницький, зломлений, клятий своїм народом, шукав заступництва деінде, гордий же Богун відмовлявся од будь–якої опіки і ладен був шаблею боронити свою козацьку волю.
Казали також, що усмішка ніколи не з'являлася на обличчі цього незвичайного лицаря. Жив він не в Лубнах, а в селі, яке відбудував на попелищі і яке називалося Розлоги. Там, здається, й помер.
Братовбивчі війни пережили його і тривали ще довго. Згодом прийшли моровиця і шведи. Кримчаки майже постійно гостювали в Україні, забираючи юрби люду в неволю. Пустіла Річ Посполита, пустіла Україна. Вовки вили на руїнах стародавніх міст, квітучі колись краї стали великою гробницею. Ненависть уросла в серця й отруїла побратимську кров, і вуста ні поляка, ні українця довго не могли промовити слів: "Слава в вишніх Богу, і на землі мир, у людях благовоління".
Кінець
КОМЕНТАРІ
Вірменська колонія у Львові існувала із XIV століття.
Війська Хмельницького підійшли до Львова наприкінці вересня (за Сенкевичем — на початку жовтня) 1648 року. Було взято Високий замок, панівну над містом позицію. Але від штурму Хмельницький відмовився, узяв тільки контрибуцію, щоб заплатити татарам, і цим урятував Львів від руїн і пограбування, повівши свої сили до Замостя.
Певно, маються на увазі голови опудал, що правили за турків.
Під час безкоролів'я діяли так звані каптурові суди (каптуром називалася організовувана на цей період конфедерація, яка вибирала маршалка — голову сейму), що карали кримінальні злочини і порушення громадського спокою.
На "елекційному полі", як пише у своїй "Давньопольській енциклопедії" З. Глогер, "був оточений ровом і валом прямокутник, що мав три входи... Прямокутник поділявся на дві частини для двох палат: сенаторської і рицарської. Сенаторська, яка складалася з єпископів, воєвод, каштелянів і міністрів, засідала у будівлі, накритій шалівкою від дощу і сонця, а з боків завішаній тканинами. Зокола цієї будівлі збиралося просто неба рицарське коло, тобто всі посли від земель на елекційний сейм. Інша шляхта, котра з доброї волі з'їжджалася на елекцію, розташовувалася у воєводствах, розбиваючи шатра..."