Жендзян затнувся і на якийся час поринув у роздуми. Робота мізків виразно відбилася на його повновидому обличчі. Нарешті він озвався:
— Ваша милость!..
— Чого тобі?
— А що ж станеться із пана Підбип'яти багатством? Подейкують, у нього сіл і всілякого добра без ліку... Невже він приятелям нічого не відписав, бо я чув, що родини у нього немає?
Скшетуський нічого не відповів, тому Жендзян, збагнувши, що запитання йому не до вподоби, перевів розмову на інше:
— Хвалити Бога, що пан Заглоба і пан Володийовський здорові; я думав, їх татари схопили... Ми стільки горя укупі сьорбнули... Та тільки ксьондз говорити мені не велів... Ех, добродію ви мій, я гадав, що вже ніколи їх більше не побачу — нас орда так притисла, що не було ніякої ради.
— Так ти був із паном Володийовським і паном Заглобою? Вони мені про це нічого не казали.
— Бо вони й самі не знали, загинув я чи живий лишився...
— А де це вас орда так приперла?
— За Проскуровом, у дорозі до Збаража. Ми, добродію мій, далеко, аж за Ямполем були... Тільки ксьондз Цецишовський говорити заборонив...
На хвилю запала мовчанка.
— Нехай же вас Бог винагородить за добрі ваші наміри і труди, — мовив Скшетуський, — бо я вже знаю, чого ви туди їздили. Я ще до вас там побував... Але марно...
— Ех, добродію мій, якби оце не ксьондз... Він мені так звелів: я мушу з його королівською величністю у Збараж їхати, а ти — каже мені — пильнуй господаря, тільки ж не говори йому ні слова, а то ще душа із нього вийде.
Скшетуський так давно й назавжди розлучився з усякою надією, що й ці слова Жендзяна не зачепили в його серці жоднісінької струни... Якийся час він лежав непорушно, відтак знову спитав:
— А як ти тут опинився при ксьондзові Цецишовському і при війську?
— Мене пані Вітовська, дружина каштеляна сандомирського, із Замостя сюди прислала — сповістити панові каштеляну, що у Топорові з ним зустрінеться... Мужня це жінка, скажу я вам, добродію мій, неодмінно хоче при війську бути, аби із паном каштеляном не розлучатися... От я й приїхав до Топорова, на день раніше від вашої милості. Пані сандомирська вже ось–ось має бути... Але що вдієш, як пан каштелян знову із королем поїхав!..
— Не збагну, як ти у Замості міг опинитися, якщо з паном Володийовським і паном Заглобою за Ямполь їздив? Чому ж до Збаража із ними не приїхав?
— А тому, ваша милость, що коли нас кримчаки наздоганяти стали, не було іншої ради, крім як їм обом заступити шлях чамбулові, а я втік — і прямісінько у Замостя.
— Щастя, що вони не загинули, — промовив Скшетуський. — Але я про свого пахолка був ліпшої думки. Як ти міг покинути їх у такій скруті?
— Ех, добродію мій любий, якби ж то нас було тільки троє, я б їх ні за що не покинув, у мене й так серце краялося, але ж ми учотирьох їхали... Тому вони на кримчаків кинулися, а мені самі наказали... рятувати... Якби–то я був певен, що радість не уб'є вашої милості... Бо це ми за Ямполем... знайшли... Але ж ксьондз...
Скшетуський видивився на пахолка і закліпав очима, ніби щойно пробудився від сну. Зненацька, можна сказати, щось у ньому обірвалося — він страшенно зблід, сів на ліжку і вигукнув громовим голосом:
— Хто з тобою був?
— Ваша милость! Гей, ваша милость! — кричав пахолок, злякавшись переміни на рицаревому обличчі.
— Хто з тобою був? — верещав Скшетуський і, схопивши Жендзяна за плечі, заходився трясти його й сам тремтів наче у лихоманці, але залізних обіймів не послаблював.
— Добре, скажу вже! — вигукнув Жендзян. — Нехай ксьондз робить зі мною що хоче: князівна з нами була, а тепер вона при пані Вітовській.
Скшетуський заціпенів, очі в нього заплющилися і голова важко упала на подушки.
— Рятуйте! — зарепетував Жендзян. — Ваша милость, що з вами? Лелечко, що ж я накоїв!.. Краще б мені було мовчати. О Боже! Добродію мій найдорожчий, скажіть же хоч словечко... Господи милосердний! Слушно ксьондз попереджав... Ваша милость! Гей, ваша милость!..
— Нічого! — озвався нарешті Скшетуський. — Де вона?
— Хвалити Бога, що ваша милость прийшли до тями... Ліпше я вже нічого не казатиму. Вона при дружині каштеляна сандомирського... Невдовзі тут будуть... Тільки б ви, ваша милость, не померли... Вони от–от будуть... Ми у Замостя втекли... І там ксьондз панну до двору пані Вітовської віддав... Так воно пристойніше... А то у війську теж бешкетники бувають... Богун із нею повівся чемно, але й тут усяке могло трапитися... Я стільки з нею наморочився, аж поки почав казати жовнірам: "Це кревна князя Ієремії!..". І вони ураз пройнялися повагою... Та й у дорозі я добряче витратився...
Скшетуський лежав непорушно, але очі в нього були розплющені, спрямовані у стелю, і обличчя мало поважний вигляд — напевно, він молився. Дочитавши молитву, схопився, сів на ліжку і сказав:
— Подай мені одяг і звели сідлати коней!
— А куди це ваша милость хоче їхати?
— Одяг мерщій подай!
— Знали б ви, добродію, скільки у вашої милості ниньки вдяганки — і король перед від'їздом надавав, і всякі інші вельможі. А ще три пречудових коники у стайні стоять. Мені б хоч одного такого!.. Та вашій милості найліпше було б полежати й спочити, сил же у вас, добродію, геть немає.
— Зі мною все гаразд. На коні можу триматися. Поквапся на милість Божу!
— Та я знаю, у вашої милості тіло залізне — тож нехай буде по–вашому. Тільки заступіться за мене перед ксьондзом Цецишовським... Ось вам кладу одежу... Кращої й у вірменських купців не знайти... Ви поки, мій добродію, вдягайтеся, а я скажу, щоб винної юшки принесли — ксьондзів слуга мав на моє прохання приготувати.
Після цих слів Жендзян порався зі сніданком, а Скшетуський почав квапливо одягатися у вбрання, залишене в дарунок від короля і вельмож. Та він раз у раз обіймав пахолка й притискав його до своїх переповнених почуттями грудей, а той розповідав йому усе ab ovo : як Богуна, посіченого паном Міхалом, але вже підлікованого, у Влодаві зустрів, як вивідав у нього усе про князівну й пірнач одержав. Як згодом пішли вони із паном Міхалом і паном Заглобою у валадинські яри і, вбивши відьму й Черемиса, забрали князівну, зрештою, як багато їх підстерігало небезпек, коли вони тікали від Бурляєвих людей...