"Що це — звична сторожа чи вони уже йдуть за мною по сліду?" — подумав він.
Але відразу зі спокійних і недбалих рухів молодців зрозумів, що це звичайнісінька сторожа. Якби козаки напали на його слід, човен був би не один, їх пустили б кільканадцять та й людей купу.
Тим часом човен проплив мимо — шум очерету заглушав голоси тих, хто сидів у ньому. Скшетуський зловив краєм вуха тільки уривок розмови:
— Чорт би їх побрав, і сеї смердячої води казали пильнувати!
І човен зник за купами очерету — тільки козак на носі так само розмірено бив по заростях тичкою, ніби хотів полякати рибу.
Скшетуський рушив далі.
Через певний час він знов побачив під самісіньким берегом татарський сторожовий пост. Місячне сяйво падало просто на обличчя ногайця, схоже на собачу морду. Але Скшетуський уже менше боявся сторожі, аніж можливості знепритомніти. Тому він напружив усю волю, щоб добре усвідомити, де він і куди йде. Та це боріння із собою тільки збільшило його втому, і він ураз помітив, що у нього двоїться й троїться в очах, що часом ставок здається йому табірним майданом, а купи очерету — шатрами. У такі хвилини йому хотілося кликнути Володийовського, аби йшов із ним, але свідомість його була ще не зовсім затуманена, і він стримався.
"Не кричи! Не кричи! — повторював він собі. — Це згуба.".
Та боротися з самим собою ставало для нього дедалі важче. Він вийшов зі Збаража виснажений голодом і страшним безсонням, які вже не одного жовніра звалили з ніг. А ця нічна подорож, холодна купіль, трупний запах води, блукання по болоту, безкінечні коріння, що чіпляли за ноги, знесилили його до решти. До цього долучилися страхи, які переслідували його, і біль від укусів комарів, котрі так пожалили йому обличчя, що воно усе було заюшене кров'ю. Скшетуський відчував: якщо він найближчим часом не добереться до болітця, то або вийде на берег — і нехай його швидше спіткає те, що має спіткати, — або впаде серед цих очеретів і втопиться.
Болітце і гирло річки здавалися йому тепер дошкою рятунку, хоч насправді там мали початися нові труднощі й небезпеки.
Борючись із пропасницею, він ішов, дедалі менше дотримуючись обережності. На щастя, очерет шумів без упину. В його шумі Скшетуському вчувалися голоси людей, розмови; здавалося, це про нього гомонить ставок. Дійде він до болітця чи не дійде? Вибереться звідси чи не вибереться? Комарі тоненькими голосами співали над ним дедалі жалісніше. Ставок глибшав і глибшав — вода сягала до пояса, а згодом і до шиї. Тож рицар подумав, що, коли доведеться пливти, він заплутається у цих тенетах і потоне.
І знов його пойняла нестримна, непоборна охота покликати Володийовського, він уже й руки стулив і підніс до рота, щоб крикнути: "Міхале! Міхале!".
На щастя, якась милосердна очеретина вдарила його по обличчю мокрою бростю. Він отямився — і побачив перед собою, трохи праворуч, тьмяний вогник.
Тепер він уже не зводив очей із цього вогника й певний час стійко йшов просто на нього.
І враз зупинився, побачивши чисту смугу води, що йшла упоперек. Полегшено зітхнув. Це була річка, а обабіч від неї — болітце.
"Тепер я вже не кружлятиму берегом, а зверну в цей клин", — подумав Скшетуський.
З обох боків водного клину тяглися дві смуги очерету — рицар звернув, тримаючись тієї із них, до якої дійшов. За хвилину він зрозумів, що знаходиться на правильному шляху. Огледівся: ставок був уже позаду, а він ішов уздовж вузької смужки, котра не могла бути ні чим іншим, як річкою.
Вода у ній теж була холодніша.
Та невдовзі він відчув страшенну втому. Ноги в нього тремтіли, а перед очима вставав ніби чорний туман. "Якби мені тільки дістатися до берега і лягти, — думав рицар. — Далі не піду, спершу перепочину.".
Та враз упав на коліна й намацав руками суху купину, порослу мохом. Це був острівець серед очерету.
Сівши на купину, Скшетуський почав витирати закривавлене обличчя й глибоко відсапувати.
За хвилю його ніздрі відчули запах диму. Обернувшись до берега, рицар побачив кроків за сто від води багаття, навколо якого купкою сиділи люди.
Сам він був якраз навпроти цього багаття, і в ті хвилини, коли вітер розхиляв очерет, міг бачити усе мов на долоні. З першого ж погляду Скшетуський розпізнав татарських конюхів, котрі сиділи біля багаття і їли.
І тут у ньому прокинувся страшенний голод. Уранці він з'їв шматочок конятини, яким би не наїлося і двомісячне вовченя, і відтоді у нього в роті не було й рісочки.
Він почав зривати круглі стеблини, що росли поряд, і жадібно їх висмоктувати. Так рицар тамував водночас і голод, і спрагу, бо спрага теж його мучила.
При цьому він не зводив очей із багаття, що поволі блідло й загасало. Люди довкола нього ніби затяглися туманом і, здавалося, віддалялись.
"Ага! Сон мене зморює! Посплю я отут, на цій купині", — подумав Скшетуський.
Тим часом біля багаття зчинився рух. Конюхи попідводилися. Невдовзі до слуху Скшетуського долинули крики: "Лош! Лош!". Їм відповіло коротке іржання. Покинуте багаття поволі гасло. Ще через хвилину рицар почув свист і глухе тупотіння копит по вологому лугу.
Скшетуський не міг збагнути, чому поїхали конюхи. Та враз він помітив, що султани очерету і диски жовтого латаття якось поблідли, та й вода світиться інакше, ніж при місяці, а повітря береться легким серпанком.
Він огледівся — розвиднялося.
Всенька ніч пішла у нього на те, аби обігнути ставок і дійти до річки й болітця.
Він був майже на початку шляху. Тепер він мусив іти річкою й за дня пробиратися через табір.
Дедалі дужче виднішало. На сході небо ставало блідо–зеленим.
Скшетуський знову спустився з купини у багно і, діставшись невдовзі до берега, висунув голову з очерету.
Кроків, може, за п'ятсот від нього виднівся татарський сторожовий пост, на лузі ж не було нікогісінько, тільки віддалік на сухому місці світилося гаснучим приском багаття. Рицар вирішив повзти до нього серед високих трав, що подекуди поросли ситником.
Доповзши, він заходився шукати, чи не знайдеться якихось недоїдків. І таки знайшов свіжообгризені баранячі кістки, на яких полишалися жир і жили, та кілька печених ріпок, забутих у теплому попелі, — і почав їсти з ненажерливістю дикого звіра, аж доки помітив, що дозори, розставлені вздовж усього пройденого ним шляху, повертаючись тим самим лугом до табору, наближаються до нього.