— Ну, ти вчора, добродію, з Бурляєм утнув! — сказав малий рицар. — Його з ходу покласти — хо–хо! Не сподівався я від тебе такого. Цього славного рицаря знали всенька Україна й Туреччина.
— А що, незле! — самовдоволено вигукнув Заглоба. — Не первина це мені, пане Міхале, не первина. Бач, довгенько ми один одного шукали, зате й підібралися два чоботи пара: такої четвірки не знайти у всій Речі Посполитій. Бігме, з вами та ще на чолі із нашим князем я хоч і на Стамбул пішов би. Завважте собі: пан Скшетуський убив Бурдабута, а вчора Тугай–бея...
— Тугай–бей живий лишився, — перебив його поручик, — я сам відчув, як у мене лезо зісковзнуло, та й нас відразу розділили.
— Усе одно, — сказав Заглоба, — не перебивай, пане Яне. Пан Міхал у Варшаві Богуна посік, як ми тобі казали...
— Ліпше б ти, добродію, не згадував, — озвався литвин.
— Що сказано, те сказано, — відповів Заглоба. — Я волів би не згадувати, але говоритиму далі... Отже, пан Підбип'ята з Мишікишок поклав того Полуяна, а я Бурляя. До того ж, не змовчу, добродії, ваших би всіх я за одного Бурляя віддав, тому мені найважче й дісталося. Диявол то був, не козак, правда? Мав би я синів legitime natos , добре їм лишив би ім'я. Цікаво тільки, що його величність король і сейм на це скажуть, як нас нагородять, нас, котрі більше сіркою і селітрою харчуються, аніж чимось іншим?
— Був один доблесніший за усіх нас рицар, — мовив пан Лонгінус, — але імені його ніхто не знає і не пам'ятає.
— Цікаво, хто це? Мабуть, у давнину? — спитав, відчувши себе ображеним, Заглоба.
— Ні, не в давнину, брате, — це той, що короля Густава Адольфа під Тшцяною укупі з конем звалив на землю і в ясир узяв, — відповів литвин.
— А я чув, що це було під Пуцком , — утрутився пан Міхал.
— І все–таки король вирвався і втік, — зауважив Скшетуський.
— Авжеж! Я дещо про це знаю, — мовив, примруживши своє здорове око пан Заглоба, — я тоді саме у пана Конецпольського, батька нашого хорунжого, служив... Так, я дещо про це знаю! Скромність не дозволяє цьому рицареві назвати свого імені, тому ніхто про нього й не знає. Хоч, повірте мені, Густав Адольф був великим воїном, майже не поступався Конецпольському, але у двобої з Бурляєм довелося важче, кажу я вам!
— Виходить, це ти, добродію, здолав Густава Адольфа? — спитав Володийовський.
— Чи ж я тобі колись хвалився, пане Міхале?.. Та нехай уже цей випадок піде у небуття, мені й сьогодні є чим похвалитися — навіщо давнє згадувати!.. Страшенно після цієї юшки бурчить у животі — що більше в ній сиру, то дужче бурчить. Я б залюбки з'їв винної юшки, хоч, хвалити Бога, що й ця є, бо скоро, либонь, і цього не буде... Ксьондз Жабковський мені казав, що з харчами у нас сутужно, а він тим паче непокоїться, бо живіт у нього, як клуня. Славний він бернардинець! Я його страх як полюбив. Він більше жовнір, аніж чернець. Не дай Боже комусь у пику затопить — хоч зараз труну замовляй.
— Еге ж! — згодився малий рицар. — Я вам, добродії, ще не розповів, що учворив цієї ночі ксьондз Яскульський. Усівся він у тому бастіоні, що праворуч від замку, і дивився на битву. А треба вам сказати, що він добряче із гвинтівки стріляє. От сидить він там із Жабковським і каже йому: "Я в козаків не стрілятиму, християни все–таки, хоч і грішать перед Богом, але в татар, каже, не можу втриматися!" — і як почав палити, так, здається, за всю битву з півкопи уклав.
— Аби все духовенство було таке! — зітхнув Заглоба. — А то наш Муховецький лише руки до неба здіймає та плаче, що стільки крові християнської проливається.
— Це ти, ваша милость, надаремне так кажеш, — поважно мовив Скшетуський. — Ксьондз Муховецький — святий чоловік, і найліпший цьому доказ, що хоч він за двох інших не старший, вони перед його чеснотою голову схиляють.
— А я й не заперечую його побожності, — відповів Заглоба, — навіть думаю, що він і самого хана зумів би навернути в істинну віру. Ой, милостиві панове! Сердиться, напевно, його ханська могутність, аж воші на ньому зі страху перевертаються! Якщо дійде справа до перемов, поїду і я з комісарами. Ми давно один одного знаємо і колись він дуже мене любив. Може, згадає.
— На перемови, напевно, Яницького пошлють, він по–татарському, як по–польському говорить, — сказав Скшетуський.
— І я так само, а з мурзами й узагалі запанібрата. Вони дочок своїх у Криму за мене віддати хотіли, щоб мати гарних нащадків, але я тоді був молодий і конвентів зі своєю невинністю не укладав, як його милість Підбип'ята із Мишікишок, отож і наброїв у них там чимало.
— Слухати гидко! — мовив пан Лонгінус, опустивши очі.
— А ваша милость як шпак учений: тільки й знай те саме товче. Недарма кажуть, що литва–ботва людської мови ще як слід не навчилася.
Подальшу розмову перебив гомін, що долинув із–за стін шатра, — тож рицарі вийшли поглянути, що діється. Безліч жовнірів стояли на валу, оглядаючи околиці, які за ніч значно змінилися і далі мінялися на очах. Козаки теж не марнували часу після останнього штурму: вони насипали шанці, затягли на них гармати, такі довгоствольні й потужні, яких не було у польському стані, почали копати поперечні звивисті траншеї й рови; здалеку здавалося, що поле всіяне тисячами кротовин. Уся полога рівнина була ними вкрита, всюди серед зелені чорніла свіжоскопана земля і всюди аж кишіло заклопотаним людом. На перших валах мигтіли вже червоні козацькі шапки.
Князь теж стояв на валу зі старостою красноставським та паном Пшиємським. Трохи нижче каштелян бельський у далекоглядну трубу спостерігав за роботами козаків і говорив коронному підчашому:
— Супротивник починає регулярну облогу. Бачу, нам доведеться відмовитися від окопної оборони і перейти до замку.
Почувши ці слова, князь Ієремія, нахилившись зверху до каштеляна, сказав:
— Нехай нас Бог боронить від такої помилки, бо це все одно, що з доброї волі у капкан полізти. Тут нам перемогти або вмерти.
— І я так гадаю, хоч би й довелося щодня по одному Бурляю вбивати, — втрутився у розмову пан Заглоба. — Від імені усього війська протестую проти думки ясновельможного каштеляна бельського.
— Це справа не вашої милості! — мовив князь.