І тоді піднеслися духом усі серця. Рицарі повернулися до табору й піднялися на слизькі вали, аби помилуватися виглядом веселки. Відразу ж почали точитися жваві розмови, висловлювалися здогади, що цей добрий знак віщує, як раптом пан Володийовський, стоячи укупі з іншими над самісіньким ровом, притулив долоню до своїх рисячих очей і вигукнув:
— Військо з–під веселки виходить! Військо!
Усе заворушилося, ніби вітер розгойдав масу людей, а потім ураз зчинився гамір. Слова "Військо йде!" стрілою полинули із кінця в кінець над валами. Жовніри почали тіснитися, штовхатися, збиватися докупи. Гамір то посилювався, то вщухав, усі долоні потяглися до очей, усі очі з напруженням дивилися у далечінь, серця в грудях закалатали — усі, затамувавши дух, невідривно дивилися в один бік, перебуваючи між невпевненістю і надією.
Тим часом під семибарвною аркою щось замріло і поволі стало набирати чітких обрисів, і випірнало з далини, і дедалі ближчало, і дедалі краще виднілося — і ось, нарешті, можна було розрізнити стяги, прапорці, бунчуки, а згодом ліс прапорців — очі не давали вже сумніватися: це було військо!
— Ієремія! Ієремія! Ієремія!
Найстарших жовнірів просто охопило шаленство. Одні кинулися з валів, перебрели рів і по затопленій водою рівнині помчали назустріч полкам, що наближалися; другі побігли до коней; треті сміялися, четверті плакали, п'яті складали молитовно руки або простягали їх до неба, волаючи: "Іде наш батько, наш спаситель, наш вождь!". Могло здатися, що облогу вже знято, Хмельницького розбито і звитягу одержано.
Тим часом князівські полки підходили дедалі ближче, вже можна було розрізнити й значки. Попереду зазвичай ішли легкі кінні полки князівських татар, семенів і волохів, за ними чужоземна піхота Махницького, далі артилерія Вурцеля, драгуни і важка гусарська кавалерія. Сонячне проміння вигравало на їхніх обладунках, на вістрях списів, що стирчали поверх голів, — і йшли вони у цьому незвичайному блиску, ніби оточені ореолом звитяги.
Скшетуський, котрий стояв із паном Лонгіном на валах, здалеку впізнав свою хоругву, яку залишив у Замості, й пожовклі його щоки взялися легеньким рум'янцем. Він кілька разів глибоко зітхнув, ніби скидаючи із себе непомірний тягар, і на очах повеселішав. Він розумів, що наближаються дні нелюдських трудів і героїчних битв, які найліпше гоять серце і заганяють аж на дно душі болісні спогади.
А полки наближалися й наближалися, і вже десь тисяча кроків відділяла їх від табору. І старшина поквапилася на вали, щоб подивитися на прибуття князя: троє рейментарів і з ними пан Пшиємський, пан коронний хорунжий, пан староста красноставський, пан Корф і всі інші офіцери, як із польських хоругов, так і з чужоземник полків. Вони поділяли спільну радість, а надто пан Ланцкоронський, рейментар, радше рубака, аніж полководець, котрий вояцьку славу цінував над усе. Він простяг булаву в той бік, звідкіля наближався Ієремія, і сказав так голосно, що почули всі:
— Ось справжній наш полководець, і я перший передаю йому свої вдячність і владу!
Князівські полки почали входити до табору. Усього їх налічувалося три тисячі осіб, але вартували вони ста тисяч — це були переможці під Погребищами, Немировом, Махнівкою і Старокостянтиновом. Знайомі й приятелі кинулися вітати один одного. За полками легкої кавалерії нарешті через силу увійшла Вурцелева артилерія. Пушкарі вкотили чотири гаківниці, дві восьмиствольні далекобійні гармати і шість відбитих у ворога органок.
Князь, котрий відправляв полки зі Старого Збаража, прибув аж надвечір, після заходу сонця. Усі, хто був живий, збіглися його стрічати. Жовніри із запаленими каганцями, недогарками, смолоскипами і трісками так тісно оточили князівського скакуна іспанської породи, що загородили йому дорогу. Вони хапали його й за вуздечку, аби довше подивитися на героя. Князеві цілували одяг, а самого його ледве не стягли із сідла, щоб нести на руках. У пориві захоплення не лише жовніри із польських хоругов, а й роти чужоземців оголосили, що три місяці служитимуть безплатно. Тиснява навколо князя зробилася така, що він уже не міг ступити й кроку — так і сидів на своєму білому скакуні, оточений жовнірами, як пастир серед овець, а крикам і вітанням не було кінця–краю.
Вечір настав тихий, погожий. На темному небі зайнялися тисячі зірок, а невдовзі з'явилися і добрі призвістки. Саме тої миті, коли пан Ланцкоронський наблизився до князя з булавою в руці, щоб йому її вручити, одна із зірок, відірвавшись од небозводу і лишаючи за собою світляну смугу, покотилася з гуркотом у бік Старокостянтинова, звідки мав з'явитися Хмельницький, і згасла.
— Це зірка Хмельницького! — закричали жовніри. — Чудо! Чудо! Очевидне знамення!
— Viva Ієремія victor! — повторяли тисячі голосів.
Тут уперед вийшов каштелян кам'янецький і зробив рукою знак, що хоче говорити. Відразу стало тихо, а він сказав:
— Король дав мені булаву, але я її у твої, достойніші, руки віддаю, звитяжцю, і перший твоїх наказів слухатиму.
— І ми теж! — повторили двоє інших рейментарів.
Три булави простяглися до князя, але він одсмикнув руку і відповів:
— Не я вашим милостям булави вручав і забирати їх у вас не стану.
— Тоді нехай над нашими трьома твоя буде четвертою! — вигукнув Фірлей.
— Viva Вишневецький! Vivan рейментарі! — підхопило рицарство. — Жити і вмирати разом хочемо!
Цієї миті князівський скакун, задерши морду, струснув пофарбованою у пурпурний колір гривою і сильно заіржав, і всі коні у таборі відповіли йому в один голос.
Це теж було розцінено як призвістку перемоги. У жовнірів запалали очі. Серця загорілися бажанням битви, вогонь пробіг по жилах. Навіть старшина поділяла загальне піднесення. Підчаший плакав і молився, а пан каштелян кам'янецький і пан староста красноставський перші забрязкали шаблями, окселентуючи жовнірам, котрі, вибігаючи на вал і простягаючи в темряву руки, кричали у той бік, звідкіля мав прийти супротивник:
— Ідіть, песиголовці! Ми готові!
Тієї ночі ніхто у таборі не спав, аж до ранку лунали окрики і, як світлячки, роїлися в пітьмі вогні каганців і смолоскипів.
Над ранок повернувся пан коронний писар Сераковський, що ходив із роз'їздом до Чолганського Каменя, і приніс звістку, що супротивник уже за п'ять миль від табору. Загін зітнувся у нерівному бою з ординцями — загинули двоє братів Маньківських, пан Олексич і ще кілька достойних рицарів. Привезені язики стверджували, що слідом за передовим загоном ідуть хан і Хмельницький з усіма силами.