Зненацька дівчина постала у нього перед очима мов жива — і страшенно розчулився старий шляхтич, і весь поринув у свої думи, уявляючи, що невдовзі станеться.
Та ось Жендзян потяг його ззаду за рукав:
— Ваша милость!
— Що таке? — спитав Заглоба, невдоволений, що перебили хід його думок.
— Бачили, ваша милость? Вовк промчав перед нами.
— То й що?
— А може, то не тільки вовк.
— Дожени й поглянь йому у вічі.
Цієї миті Володийовський зупинив коня.
— А ми не збилися з дороги? — спитав він, бо вже й пора бути на місці.
— Ні! — відповів Жендзян, — їдемо так, як говорив Богун. Господи, скоріше б уже все це скінчилося.
— Скоро й кінчиться, якщо правильно їдемо.
— Я ще хочу ваших милостей попросити, щоб, поки я із чаклункою говоритиму, ви наглядали за Черемисом; це великий паскуда, до того ж із пищалей він стріляє несхибно.
— Не бійся. Їдьмо!
Та ледве проїхали вони кілька десятків кроків, як коні почали прясти вухами і хропти. У Жендзяна морозом сипнуло по шкірі: йому здалося, що із–за вилому скелі ось–ось пролунає виття упиря або вилізе якась невідома бридка істота, — але виявилося, коні захропли тому, що вершники наблизилися до лігва того самого вовка, який перед цим налякав пахолка. Навколо було тихо, навіть сарана перестала стрекотіти, бо сонце вже скотилося на крайнебо. Жендзян перехрестився і заспокоївся.
Раптом Володийовський зупинив коня.
— Бачу яр, — сказав він, — вхід до нього закритий валуном, а у валуні вирва.
— Во ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, — прошепотів Жендзян. — Це тут.
— За мною! — скомандував пан Міхал, — повертаючи коня.
Через хвилину вони стояли біля вирви і проїхали ніби під кам'яним склепінням. Перед ними відкрився глибокий яр, густо порослий на схилах, що являв собою широку напівкруглу рівнину, немовби обнесену високими мурами.
Жендзян почав кричати, набираючи повні груди повітря:
— Бо–гун! Бо–гун! Привіт, відьмо! Привіт, відьмо! Бо–гун! Бо–гун!
Вершники зупинили коней і певний час стояли мовчки, після чого пахолок знову заходився кричати:
— Богун! Богун!
Здалеку долинув собачий гавкіт.
— Богун! Богун!
На лівому схилі яру, куди падало червоне й золоте проміння сонця, зашелестіли густі кущі глоду й дикої сливи, і за хвилю мало не на самісінькому краю схилу з'явилася якась постать, котра, перехилившись і затуливши очі рукою, пильно вдивлялася у прибулих.
— Це Горпина! — сказав Жендзян і, склавши біля рота долоні рупором, учетверте закричав:
— Богун! Богун!
Горпина почала спускатися, вигинаючись назад для рівноваги. Йшла вона швидко, а за нею дріботів присадкуватий, кремезний чоловічок із довгою турецькою рушницею в руці. Кущі ламалися під важкими ступнями відьми, каміння падало з–під них із гуркотом на дно яру. Вигнута, у пурпурному блиску, вона й справді здавалася велетенською надприродною істотою.
— Хто ви? — спустившись униз, запитала звучним голосом.
— Як поживаєш, голубко? — гукнув у відповідь Жендзян, до якого, коли він побачив, що перед ним не духи, а люди, повернувся його звичайний стан.
— Ти Богунів слуга? Авжеж, пізнаю тебе! Привіт, малий! А це що за одні з тобою?
— Богунові друзі.
— Краля відьма, — буркнув у вусики пан Міхал.
— А чого ви сюди приїхали?
— Ось тобі, голубко, пірнач, ніж і перстень, тямиш, що це означає?
Велетка взяла усе і почала пильно роздивлятися кожну річ, після чого сказала:
— Так, це вони! Ви по князівну?
— Авжеж. Вона здорова?
— Здорова. А чому Богун сам не приїхав?
— Богуна поранено.
— Поранено?.. Я це у млині бачила.
— Якщо бачила, чого ж питаєш? Брешеш, гладухо! — фамільярно мовив Жендзян.
Відьма усміхнулася, показавши білі, як у вовчиці, зуби і, стуливши долоню кулаком, тицьнула Жендзяна під бік.
— Ну ти, малий!
— Іди геть!
— Що, злякався? А може, поцілуєш, га? Коли князівну заберете?
— Зараз, ось тільки коні спочинуть.
— Забирайте! І я з вами поїду.
— А ти чого?
— Моєму братові смерть написана. Його ляхи на палю посадять. Поїду з вами.
Жендзян нахилився у сідлі, ніби для того, щоб зручніше було говорити з велеткою, а сам непомітно поклав руку на пістоль.
— Черемисе, Черемисе! — покликав він, щоб привернути увагу своїх товаришів до карлика.
— Навіщо ти його кличеш? У нього ж, сам знаєш, язик відрізаний.
— Я не кличу, я вродою його милуюся. Ти його не покинеш, він твій чоловік.
— Він мій пес.
— І вас тільки двоє в яру?
— Двоє. Князівна третя!
— Це добре. Ти без нього не поїдеш.
— Я тобі сказала, що поїду.
— А я тобі кажу, що залишишся.
У голосі пахолка було щось таке, від чого велетка повернулася, стоячи на місці, й на обличчі в неї промайнула тривога від підозри, яка зненацька закралася в душу.
— Ти що?
— От що я! — відповів Жендзян і вистрілив їй із пістоля поміж груди майже впритул. На хвилю її всю затягло димом.
Горпина сахнулася, розкинувши руки, очі вилізли з орбіт, нелюдський зойк вирвався із горлянки, вона похитнулася і впала навзнак.
Тої ж миті пан Заглоба вдарив Черемиса шаблею по голові з такою силою, аж кістка заскрипіла під лезом. Потворний карлик, не видавши й стогону, тільки згорнувся клубочком як черв'як і почав здригатися, а пальці його, як пазурі конаючої рисі, то скрючувалися, то знову розтискалися.
Заглоба витер полою жупана паруючу шаблю, а Жендзян зіскочив із коня і, схопивши камінь, кинув його на широкі груди Горпини, а потім почав щось шукати у себе в пазусі.
Велетенське тіло відьми ще било землю ногами, судома страшенно скривила її обличчя, на вищирених зубах виступила кривава піна, а з горла виходило глухе хропіння.
Тим часом пахолок витяг із пазухи шматочок свяченої крейди, написав нею хрест на камені й промовив:
— Тепер не встане.
Після чого скочив у сідло.
— Уперед! — скомандував пан Володийовський.
Усі вихором помчали уздовж струмка, який протікав посеред яру, проминули поодинокі дуби, що росли уздовж дороги, і побачили хату, а далі високий млин, мокре колесо якого блищало як червона зірка у промінні призахідного сонця. Два величезних чорних пси, прив'язані по кутках хати, рвонулися до вершників зі страшним гавкотом і виттям. Пан Володийовський їхав першим і першим досяг мети. Він зіскочив із коня, підбіг до дверей, ударив їх ногою і, брязкаючи острогами й шаблею, увірвався в сіни.