Вогнем і мечем

Сторінка 189 з 249

Генрик Сенкевич

— Не померла, а в Києві розбійниками замордована.

— У якому Києві? Що ваша милость править?

— Як це в якому Києві? Ти що, Києва не знаєш?

— Ой Боже! Ваша милость, напевно, глузує? Як вона може опинитися у Києві, коли її в яру над Валадинкою, неподалік від Рашкова сховано? І чаклунці наказано, щоб до приїзду Богуна ні на крок од неї не відходила. Богом присягаюся, я ще не збожеволів!

— Яка там іще чаклунка? Що ти верзеш?

— Та Горпина ж... Я цю гладуху добре знаю!

Пан Заглоба зненацька підвівся з лави й заходився розмахувати руками, як потопельник, котрий хоче вирятуватися з пучини.

— Та помовч ти ради Бога, добродію! — сказав він Володийовському. — Дай же й мені спитати!

Присутні аж злякалися — так поблід пан Заглоба, і лисина його зросилася потом. Але він, перескочивши через ослін до Жендзяна і схопивши пахолка за плечі, хрипким голосом запитав:

— Хто тобі це сказав, що її... біля Рашкова сховано?

— Хто сказав? Богун!

— Ти що, хлопче, з глузду з'їхав?! — вереснув пан Заглоба, трясучи пахолка мов грушу. — Який Богун?

— Боже праведний! — заволав Жендзян. — Чого ви мене так трясете? Дайте мені спокій, ваша милость, хай я трохи отямлюся, бо аж у голові замакітрилося... Питаєте, який Богун? А хіба ваша милость його не знає?

— Кажи, а то ножем різону! — загорлав Заглоба. — Де ти Богуна бачив?

— У Влодаві!.. Чого вам, добродії, від мене треба? — закричав переляканий пахолок. — Хто я, по–вашому? Розбійник?..

Заглоба ледве стояв на ногах. Йому забракло повітря, і він упав на ослін, важко дихаючи. Пан Міхал прийшов йому на допомогу.

— Ти коли Богуна бачив? — спитав він у Жендзяна.

— Три тижні тому.

— То він живий?

— А чого йому не бути живим?.. Він сам мені розказував, що ваша милость його добре поколошкав, але, бач, оклигав...

— І він тобі сказав, що панна під Рашковом?

— А хто ж іще?

— Слухай, Жендзяне, йдеться про життя твого господаря і панни! Чи Богун сам тобі казав, що її не було у Києві?

— Добродію мій, як вона могла бути у Києві, якщо він її під Рашковом сховав і Горпині під страхом смерті наказав нікуди від себе не пускати, а тепер мені пірнач дав і перстень свій, щоб я туди до неї їхав, бо у нього рани відкрилися і доведеться пролежати не відомо скільки...

Пан Заглоба не дав Жендзянові договорити: знову зірвавшись із ослону і вчепившись обіруч у рештки волосся, він несамовито закричав:

— Жива моя донечка, жива, хвалити Бога! Це не її в Києві убили! Жива вона, жива, моя наймиліша!

І старий тупотів ногами, сміявся, плакав, нарешті, схопивши Жендзяна за голову, притиснув до грудей і заходився так цілувати, що хлопчина був уже як причмелений.

— Пустіть, ваша милость, а то задушите... Звісно ж, жива князівна... Дасть Бог, разом по неї поїдемо... Ваша милость... Ну, ваша милость!

— Пусти його, добродію, нехай розкаже, бо ми ж іще нічого не розуміємо, — мовив Володийовський.

— Кажи, кажи! — волав Заглоба.

— Розкажи спочатку, братику, — попрохав пан Лонгінус, на вусах у якого теж осіла густа роса.

— Дозвольте мені відсапнути, ваші милості, — сказав Жендзян, — і вікно причинити, бо соловейки так витинають у кущах, що й слова не вимовиш.

— Меду! — крикнув челядникові Володийовський.

Жендзян причинив вікно із притаманною йому неквапливістю, відтак повернувся до присутніх і сказав:

— Дозвольте й мені сісти, ваші милості, а то ноги дуже натрудив.

— Сідай! — мовив Володийовський, наливаючи йому із принесеного челядником невеличкого дзбана. — Пий із нами, бо ти цього своєю новиною заслужив, тільки говори хутчіш.

— Добрий мед! — сказав пахолок, підносячи келих до світла.

— А щоб тебе замордували! Ти будеш розповідати? — вигукнув Заглоба.

— А ваша милость ураз гніватися! Звісно ж, буду, якщо ваші милості так хочуть, бо ваше діло наказувати, а моє слухати, на те я й слуга! А таки справді треба з самого початку розказати, як усе достеменно було...

— Кажи з початку!

— Пам'ятаєте, ваші милості, як прийшла звістка про взяття Бара, ми вважали, що панни живої вже немає? Я тоді повернувся у Жендзяни, до батьків і дідуся, котрому вже дев'яносто... Здається, так... Ні! Дев'яносто один.

— Та хоч би й дев'ятсот!.. — буркнув Заглоба.

— Нехай йому Господь пошле довге життя! Дякую вашій милості на доброму слові, — відповів Жендзян. — Отож повернувся я тоді додому, відвіз батькам те, що з Божою поміччю призбирав серед розбійників. Ви ж, певно, знаєте, торік у Чигирині я опинився серед козаків, вони мене за свого мали, бо я пораненого Богуна виходжував і у велику довіру до нього увійшов, а при нагоді скуповував у тих злодюг то срібло, то камінці...

— Знаємо, знаємо! — притакнув Володийовський.

— Отож приїхав я до батьків, котрі вельми мені зраділи, і очам своїм не вірили, побачивши усе, що я зібрав. Довелось присягтися дідусеві, що все чесним шляхом добуто. Ох і зраділи ж вони, бо треба вашим милостям знати, що батьки мої й досі позиваються з Яворськими за грушу. Деревина стоїть на межі: половина гілля на їхньому боці, половина на нашому. Коли Яворські трусять, сиплються і наші груші, а чимало на межу падає. Вони кажуть, ті, що на межі, їхні, а ми...

— Хлопе, не доводь мене до гніву! — вибухнув Заглоба. — Говори тільки про те, що стосується справи...

— По–перше, перепрошую вашу милость, але я ніякий не хлоп, а шляхтич: хоч і бідні ми, але свій герб маємо, що вашій милості і пан поручик Володийовський, і пан Підбип'ята, як знайомі пана Скшетуського, підтвердять, а по–друге, позиваються мої батьки з Яворськими уже п'ятдесят років...

Заглоба зціпив зуби і дав собі слово, що більше не озветься.

— Добре, голубе, — солодко мовив пан Лонгінус, — але ти нам розкажи про Богуна, а не про груші.

— Про Богуна? — повторив Жендзян. — Хай буде й про Богуна. Так–от, добродію мій, Богун гадає, що немає у нього вірнішого слуги й приятеля, аніж я, бо хоч він мене в Чигирині й розполовинив, але я його виходжував і перев'язував, ще коли його князі Курцевичі покромсали. Набрехав я йому тоді, що вже остогидло мені панам служити, хотілося б із козаками чалитися, бо з ними зиску більше, а він мені й повірив. Та й як було не повірити, коли я його виходив?! Отож він страшенно мене полюбив і, правду скажу, щедро винагородив, не знаючи про те, що я собі присягнув помститися йому за чигиринську кривду, а не зарізав я його тільки тому, що не гоже шляхтичеві прикутого до ліжка ворога ножем колоти, ніби свиню якусь під пах.