Сказавши це, Хмельницький рушив до свого палацу, а за ним комісари і полковники.
У великому серединному покої стояв накритий стіл, що аж угинався під вагою награбованого срібла, серед якого воєвода Кисіль, можливо, знайшов би й своє, вивезене минулого літа із Гущі. На тарелях горою була навалена свинина, яловичина і татарський плов, в усьому покої пахло просяною горілкою, налитою у срібні кінви.
Хмельницький сів за стіл, посадивши по праву руч від себе Киселя, а по ліву каштеляна Бжозовського і, показавши пальцем на горілку, сказав:
— У Варшаві кажуть, що я ляську кров п'ю, але я її собакам лишаю, а мені більше до смаку горілка.
Полковники вибухнули сміхом, від якого затремтіли стіни покою.
Таку пігулу дав комісарам перед обідом гетьман, а ті мовчки її проковтнули, щоб, як писав підкоморій львівський "не дражнити дикого звіра".
Лише рясний піт зросив бліде Киселеве чоло.
Та ось частування почалося. Полковники руками брали з тарелей шматки м'яса, Киселеві й Бжозовському накладав їх у тарілки сам гетьман. Початок обіду минув у мовчанні — кожен намагався втамувати голод. Тишу порушували тільки плямкання і хрускіт кісток на зубах у бенкетників та булькання горілки, що лилася в горло. Часом хтось ронив якесь слівце, але воно так і лишалося без відповіді. Нарешті Хмельницький, під'ївши й вихиливши кілька чарок просяної горілки, раптом звернувся до воєводи і спитав:
— Хто у вас командує конвоєм?
Тривога з'явилася на Киселевому обличчі.
— Скшетуський, достойний рицар! — відповів він.
— Я його знаю, — сказав гетьман. — А чому це він не схотів бути при вручанні дарів?
— Бо не входив до почту, а тільки охороняв його, і такий мав наказ.
— А хто йому дав такий наказ?
— Я, — відповів воєвода, — бо вважав, що буде не зовсім пристойно, коли при вручанні дарів у нас і у вас над душею стоятимуть драгуни.
— А я інше подумав, бо знаю, що у цього жовніра душа горда.
Тут у розмову втрутився Яшевський.
— Ми драгунів більше не боїмося, — мовив він. — Це колись ляхи славилися ними, але ми вже під Пилявцями збагнули: не ті тепер ляхи, що, бувало, били турків, татар і німців...
— Не Замойські, Жолкевські, Ходкевичі, Хмелецькі й Конецпольські, — урвав його Хмельницький, — а Тхоревичі та Зайчевські, дітвора, закута в залізо. Ледве нас побачили, від страху мало не вмерли і Дали драла, хоч татар спершу було не більш як три тисячі...
Комісари мовчали, але їсти й пити їм ураз перехотілося.
— Покірно прошу вас, призволяйтеся, — сказав Хмельницький, — а то я подумаю, що наша проста козацька страва у ваших горлах застряє.
— Якщо у них горла завузькі, то можна й розширити! — заволав Дедяла.
Полковники, що вже добре підпили, зареготіли, але Хмельницький грізно глянув на них, і знову стало тихо.
Кисіль, що нездужав уже кілька днів, став блідий як полотно, а Бжозовський спаленів так, що, здавалося, у нього от–от кров бризне з обличчя.
Кінець кінцем він не витримав і вигукнув:
— То ми сюди обідати чи вислуховувати кривди прийшли?
А Хмельницький на це:
— Ви на перемови приїхали, а тим часом литовське військо вчиняє підпали і кров проливає. Мозир і Турів мої вирізали, і якщо це підтвердиться, я чотирьом сотням полонених у вас на очах голови звелю зітнути.
Бжозовський стримав лють, що закипала у крові. Справді–бо, життя полонених залежало від гетьманового настрою — варто йому бровою повести, і їм смерть — отже, треба все терпіти і ще й гамувати вибухи гніву, аби привести його ad mitiorem e saniorem mentem .
У такому дусі й озвався тихим голосом кармеліт Лентовський, від природи чоловік смиренний і боязливий:
— Дасть Бог, ці новини з Литви про Турів і Мозир переміняться.
Та ледве він договорив, як Федір Вишняк, полковник черкаський, перехилившись, замахнувся булавою, цілячи кармелітові в потилицю; на щастя, він не дотягнувся, бо їх розділяло четверо бенкетників, але натомість крикнув:
— Мовчи, попе! Не твоє діло брехню мені задавати! Ходи–но надвір, навчу я тебе, як полковників запорозьких шанувати!
Його кинулися вгамовувати, але, не змігши нічого вдіяти, витурили геть із хати.
— Коли ж ти, милостивий гетьмане, хочеш комісію зібрати? — спитав Кисіль, намагаючись перевести розмову в інше русло.
На нещастя, й Хмельницький не був уже тверезий, тому відповів швидко й ущипливо:
— Завтра думати й гадати будемо, бо зараз я п'яний! Що ви мені про свою комісію торочите, не даєте з'їсти й випити! З мене цього годі! Хай буде війна! — І гетьман грюкнув кулаком об стіл так, аж попідскакували тарелі й кінви. — За ці чотири тижні я вас на голову поставлю й ногами затопчу, а наостанці ще й турецькому султанові продам. Король на те й король, щоб стинати голови шляхті, князям і магнатам. Згріши князь — утнути йому шию, згріши козак — утнути йому шию! Ви погрожуєте мені шведами, але й вони мене не здержуть. Тугай–бей — брат мені, рідна душа, єдиний сокіл на світі, ладен негайно зробити все, про що я попрошу, а його гніздечко неподалік.
Тут Хмельницький, як це часто–густо з п'яними буває, ураз змінив гнів на розчулення — аж голос затремтів у нього від сліз на солодку згадку про Тугай–бея.
— Ви хочете, щоб я на турків і татар шаблю підняв, але нічого не вийде! На вас я з добрими другами своїми піду. Уже полкам сповіщено, аби молодці добре коней годували і в дорогу ладналися без возів, без гармат — усе це я у ляхів знайду. Хто з козаків візьме воза, тому звелю шию урізати, і сам коляски не візьму, хіба що в'юки і сакви — і так дійду аж до Вісли і скажу: "Сидіть і мовчіть, ляхи!". А будете із Завісля кричати, і там вас знайду. Остобісіло ваше панування, ваші драгуни, гади ви прокляті, самою неправдою живете!
Гетьман підхопився з лави, рвав на собі чуба, бив ногами об підлогу, кричачи, що війна мусить бути, бо йому вже наперед гріхи відпущено і дано благословення, що йому байдуже до комісії і комісарів і він навіть на перемир'я не згоден.
Нарешті, бачачи переляк комісарів і зметикувавши, що як вони зараз поїдуть, війна почнеться взимку, такої пори, коли не можна й окопатися, а козаки погано б'ються у відкритому полі, трохи вгамувався і сів на лаву, схиливши голову на груди, упершись руками в коліна й хрипло відсапуючи. Відтак знову вхопив чарку горілки й вигукнув: