— Поміркуйте, ваші милості, самі, що коли навіть найменша порошинка оку дивитися заважає, то хіба ж великі кавалки смоли, в мізки потрапивши, не можуть викликати божевілля?
— Надто це тонке instrumentum , — зауважив пан Лонгін.
Та ось стара княгиня завважила зблідле Богунове обличчя.
— Що з тобою, соколе?
— Душа болить, мати, — понуро відповів той, — але козацьке слово не дим, тож я його дотримаю.
— Терпи, синку, могорич буде.
Вечерю було закінчено, але меду в кухлі наливати не перестали. Прийшли ще козачки, яких покликали танцювати, щоб іще дужче розгулятися. Задзвеніли балалайки і бубон, під звуки яких заспані отроки мусили розважати присутніх. Згодом і молоді Булиги пішли навприсядки. Стара княгиня, взявшись у боки, заходилася притупувати на місці, і пританцьовувати, і приспівувати, а побачивши це, пан Скшетуський і собі пішов із Геленою в танок. Коли він обійняв її, йому здалося, що ніби небо притиснув до грудей. У кружлянні її довгі коси обмоталися довкола його шиї, мовби дівчина хотіла назавжди прив'язати хлопця до себе. Не втримався тоді шляхтич і, завваживши, що ніхто не бачить, нахилився й крадькома міцно–преміцно поцілував солодкі вуста.
Пізно вночі, залишившись наодинці із паном Лонгіном у кімнаті, де їм постелили, поручик замість іти спати сів на тапчані й сказав:
— З іншим уже чоловіком завтра, ваша милость, до Лубен поїдеш!
Підбип'ята, котрий саме закінчив молитися, широко розплющив очі й спитав:
— Чого б це? Ти, добродію, тут залишишся?
— Не я, серце моє залишиться. Тільки dulcis recordatio зі мною поїде. Бачиш ти мене, ваша милость, у великому внутрішньому неспокої, бо від бажань чутливих ледве повітря oribus ловлю.
— Ти що, ласкавий добродію, закохався у князівну?
— Не інакше. І це так само правда, як те, що я сиджу перед тобою. Сон тікає від мене і тільки зітхати мені хочеться, від чого весь я, мабуть, мов пара, розтану, про що твоїй милості зізнаюся, бо ти, маючи чуле й спрагле любові серце, легко мої муки зрозумієш.
Пан Лонгін і собі почав зітхати, показуючи, що розуміє муки кохання, і за хвилю співчутливо спитав:
— А може, й ти, добродію, давав обітницю цноту берегти?
— Запитання, ваша милость, недоречне, бо якщо всі таку обітницю даватимуть, то genus humanum загине.
Подальшу розмову перебив прихід слуги. Це був старий татарин із бистрими чорними очима і зморщеним, як сушене яблуко, обличчям. Зайшовши, він значливо глянув на Скшетуського і поцікавився:
— А чи не треба чого вашим милостям? Може, меду по кухлику перед сном?
— Не треба.
Татарин підійшов до Скшетуського і прошепотів:
— Я, ласкавий пане, маю щось переказати вам від панни.
— Тож будь мені Пандаром ! — радісно вигукнув намісник. — Можеш говорити при цьому кавалерові, бо я вже йому відкрив таємницю.
Татарин добув із рукава шматок стрічки.
— Панна шле його милості панові оцей шарф і просить переказати, що кохає його всією душею.
Поручик схопив шарф і почав його в захопленні цілувати й притискати до грудей, а згодом, трохи заспокоївшись, спитав:
— Що вона тобі сказати веліла?
— Що кохає вас, ласкавий пане, усією душею.
— На ж тобі таляра за добру вість! Отже, сказала, що кохає мене?
— Авжеж.
— На ж тобі ще таляра. Хай благословить її Господь, бо й вона мені наймиліша. Скажи ж їй... або постривай: я сам їй напишу. Принеси мені чорнило, перо й папір.
— Що?
— Чорнило, перо й папір.
— Цього в нас у домі нема. За князя Василя було, потім теж, коли молоді князі грамоти у ченця вчилися. Тільки це давно вже було.
Пан Скшетуський клацнув пальцями.
— Добродію Підбип'ято, чи нема в тебе, ваша милость, чорнила й пера?
Литвин розвів руками й підняв угору очі.
— Тьху, хай йому лихо! — мовив поручик. — От так клопіт!
Татарин тим часом присів навпочіпки біля вогню.
— Навіщо писати, — сказав він, ворушачи жар. — Панна спати пішла. А що ти, ваша милость, написати їй хотів, те завтра сказати можна.
— Якщо так, то твоя правда. Вірний ти, як я бачу, слуга князівні. На ж тобі й третього таляра. Давно служиш?
— Гай, гай! Сорок літ буде, як князь Василь мене у ясир узяв. І відтоді служив я йому вірно, а коли він тієї ночі від'їздив невідомо куди, то дитя Костянтинові залишив, а мені сказав: "Чегли! І ти дівчинки не покидай. Бережи її, як зіницю ока". Лаха іл Алла!
— А ти так і чиниш?
— Так і чиню: дивлюся пильно.
— Розкажи, що бачиш. Як тут князівні ведеться?
— Недобре тут задумали, хочуть її Богунові віддати, псу навіженому.
— Е, нічого з цього не вийде! Буде кому за неї заступитися!
— Дай Боже! — мовив старий, ворушачи палаючі головешки. — Вони її Богунові хочуть віддати, щоб узяв і поніс, як вовк ягня, а їх у Розлогах залишив, бо Розлоги їй, а не їм, після князя Василя відписано. Він же, Богун, на це пристає, адже в очеретах у нього злота й срібла більше, аніж піску в Розлогах. Та тільки ненавидить Богуна князівна відтоді, як він при ній чоловіка чеканом розрубав. Кров упала між ними і виросла ненависть. Бог єдиний!
Заснути тієї ночі намісник не міг. Він ходив по кімнаті, дивився на місяць і подумки укладав усякі плани. Тепер він зрозумів, яку гру ведуть Булиги. Якби князівну посватав якийся сусідній шляхтич, він би взяв і Розлоги, і слушно б зробив, бо вони належали їй, а може, й зажадав би ще звітів про опіку. Ось чому Булиги, котрі й самі давно вже покозачилися, вирішили віддати дівчину козакові. Думаючи про це, пан Скшетуський стискав кулаки і намацував біля себе меча. Він вирішив викрити ці їхні махінації і відчував у собі сили це зробити. Адже опіку над Геленою мав і князь Ієремія: по–перше, тому, що Розлоги подарували старому Василеві Вишневецькі, а по–друге, тому, що сам Василь у листі із Бара до князя просив про опіку. Тільки безліч справ громадських, війни й інші великі клопоти не дали змоги воєводі досі потурбуватися про опіку. Та досить буде йому нагадати, і справедливість переможе.
Уже благословлялося на світ, коли пан Скшетуський повалився на постіль. Спав він міцно і невдовзі прокинувся з готовим рішенням. Вони з паном Лонгіном квапливо вбралися, бо підводи стояли вже напоготові, а жовніри пана Скшетуського сиділи на конях, готові до від'їзду. У вітальні посол підкріплявся юшкою у товаристві Курцевичів і старої княгині. Не було тільки Богуна: спав він іще чи вже поїхав — невідомо.