— Не забудь, добродію, — зауважив Вершул, — це тільки мій здогад, що він по князівну поїхав, а певності в цьому немає.
— Отож–бо, отож–бо! — мовив Заглоба. — А що як він усього–на–всього по язика вирушив і невдовзі повернеться до Збаража? Адже він знав, що ми збиралися йти разом і міг нас чекати зараз, бо для цього саме час. От біда, не знаєш, що й придумати.
— Я радив би зачекати днів із десять, — сказав Вершул.
— Десять днів — ні те, ні се: або чекати, або не чекати.
— Я думаю, не чекати. Що ми втратимо, якщо завтра ж вирушимо? Не знайде князівни пан Скшетуський, може, хоч нам Бог допоможе, — мовив Володийовський.
— Бачиш, пане Міхале, тут не можна нічим легковажити... — відповів Заглоба. — Ти молодий і тобі хочеться пригод, а тут є така небезпека, що коли і Скшетуський, і ми окремо шукатимемо, у тамтешніх жителів може виникнути підозра. Козаки народ хитрий і бояться, аби їхні задумки не відкрилися. Може, вони там на кордоні під Хотином із пашею або у Задніпров'ї з татарами мають таємні зносини і домовляються про прийдешню війну — хто їх знає! А вже за прийшлими людьми, та ще такими, котрі питають дороги, вони дивитимуться пильно. Я їх знаю. Виказати себе легко, а потім що?
— Тоді тим паче Скшетуський може вскочити у якусь халепу, от йому й треба буде допомогти.
— І це правда.
Заглоба так глибоко задумався, що в нього аж скроні тремтіли.
Нарешті він отямився і сказав:
— Зваживши все, я вирішив: треба їхати.
Володийовський полегшено зітхнув.
— А коли?
— Відпочинемо днів зо три, щоб тіло і душа бадьорі були, і гайнемо.
Уже наступного дня приятелі почали ладнатися в дорогу, коли це враз напередодні виїзду несподівано прибув служка пана Скшетуського, молоденький козачок Цига, з вістями і листами для Вершула. Почувши про це, Заглоба з Володийовським мерщій поквапилися до коменданта на квартиру і там прочитали ось що:
"Я в Кам'янці, до якого дорога через Сатанів безпечна. Їду в Ягорлик із купцями–вірменами, з якими звів мене пан Буковський. Вони мають татарські й козацькі охоронні грамоти на проїзд аж до Акермана. Поїдемо з тонкими тканинами через Ушицю, Могилів і Ямпіль, зупиняючись дорогою скрізь, де тільки є живі люди. Може, Бог дасть, знайдемо те, що шукаємо. Товаришам моїм, Володийовському і панові Заглобі, скажи, пане Кшиштофе, аби у Збаражі на мене чекали, якщо в них немає інших справ, бо туди, куди я зібрався, гуртом їхати не можна: козаки, котрі зимують у Ямполі й над Дністром аж до Ягорлика, коней у снігах тримають і дуже підозріливі. Чого я сам не зроблю, з тим ми і втрьох не впораємося, а я більше від них на вірменина скидаюся. Подякуй їм, пане Кшиштофе, від усього серця за їхню готовність допомогти мені, чого я, поки житиму, не забуду, але чекати на них я більше не міг — кожен день минав у муках, та й чи приїдуть вони, я не міг знати напевно, а зараз саме найкраща пора їхати: всі купці вирушають по прянощі й тканини. Вірного служку відсилаю, твоїй доручаючи опіці, мені він ні до чого, тільки й боїшся, щоб через юний вік не сказав чогось зайвого. Пан Буковський за доброчесність цих купців ручається, та й мені так здається. Вірю, що все у руках Господа милосердного, котрий, якщо схоче, ласку свою нам явить і муки вкоротить, амінь".
Пан Заглоба, дочитавши листа, поглянув на своїх товаришів, але ті мовчали. Нарешті Вершул сказав:
— Я знав, що він туди поїхав.
— А що нам тепер робити? — спитав Володийовський.
— А нічого! — відповів Заглоба, розводячи руками. — Нема вже чого їхати. Те, що він до купців пристав, це добре, бо всюди можна заглядати і нікого це не здивує. Ниньки у кожній хаті, у кожному хуторі знайдеться що купити, адже бунтівники майже половину Речі Посполитої розграбували. Важко було б нам, пане Міхале, за Ямпіль дістатися. Скшетуський чорнявий, як волох, і легко вірменином може здатися, а тебе твої пшеничні вусики відразу б виказали. І у хлопському вбранні було б важко... Нехай же його Бог благословить! А нам із тобою там, правду кажучи, нема чого робити, хоч мені й жаль, що до звільнення нашої небоги ми не докладемо руки. І все–таки, зарубавши Богуна, ми зробили Скшетуському велику послугу: був би живий отаман, я за голову пана Яна не поручився б.
Володийовський був дуже невдоволений. Він сподівався на подорож, сповнену пригод, а тим часом йому світило довге й нудне перебування у Збаражі.
— Може, нам хоч у Кам'янець поїхати? — спитав він.
— А що ми там робитимемо і з чого житимемо? — відповів Заглоба. — Хіба не все одно, де чекати? А чекати доведеться довго — така подорож Скшетуського відбере чимало часу. Чоловік молодий, поки ноги носять, — тут пан Заглоба понурив голову, — а від бездіяльності старіє, та іншої ради я не бачу... Хай уже там наш приятель якось без нас обійдеться. А ми завтра замовимо молебень, помолимося, аби йому пощастило. Найголовніше, що ми з його дороги Богуна прибрали. Звели, добродію, коней розсідлати, чуєш, пане Міхале? Будемо чекати.
І от настали для обох приятелів довгі, одноманітні дні очікування, яких ні пиятиками, ні грою в кості не вдавалося скрасити, і тяглися безконечно. Тим часом ударила сувора зима. Сніг завглибшки у лікоть, ніби саваном, укрив бійниці у збаразьких мурах і всю землю, звірі й дикі птахи перебралися ближче до людських помешкань. Цілісінькими днями чути було каркання незліченних табунів ворон і круків. Минув грудень, за ним січень і лютий — про Скшетуського не було ні слуху ні духу.
Пан Володийовський їздив до Тарнополя шукати пригод, а Заглоба спохмурнів і казав, що старіє.
РОЗДІЛ XVI
Комісари, вислані Річчю Посполитою на перемови з Хмельницьким, із великими труднощами дісталися нарешті до Новосілок і там зупинилися, чекаючи на відповідь од гетьмана–звитяжця, котрий тим часом перебував у Чигирині.
Вони сиділи сумні й зажурені, бо цілу дорогу їм загрожувала смерть, а труднощів із кожним кроком більшало. Денно і нощно їх обступали юрби до решти здичавілої від убивств і війни черні, що кричала: "Смерть комісарам!". Раз у раз на шляху зустрічалися ні від кого не залежні ватаги розбійників або диких чабанів, що не мали ані найменшого поняття про закони народів, зате прагнули тільки крові й здобичі. Комісарів, щоправда, супроводжувала сотня конвою, якою командував пан Бришовський, опріч того, сам Хмельницький, передбачаючи, що їх може спіткати, прислав їм свого полковника Донця із чотирма сотнями козаків. Але й такої охорони могло забракнути, бо юрби множилися з кожною годиною і ставали дедалі грізнішими. Варто було комусь із конвойних або із челяді відділитися від решти, як він гинув без сліду. Були вони, посли, як жменька подорожніх, оточена зграєю зголоднілих вовків.