Тим часом обидва королевичі вели між собою жваві перемови. Щодня між Непорентом і Яблонною гасали посланці. Казимир за правом старшого і в ім'я братньої любові благав Карла поступитися; єпископ же згоди не давав і писав у відповідь, що негоже гордувати щастям, яке, можливо, випаде на його долю, "бо вирішиться все in liberis suffragiis Речі Посполитої і з волі Всевишнього". А поки що час спливав, шеститижневий термін закінчувався, і з наближенням виборів наближалася нова козацька гроза: дійшли чутки, що Хмельницький зняв облогу зі Львова, діставши після кількох штурмів викуп, став під Замостям і денно й нощно штурмує цей останній заслін Речі Посполитої.
Подейкували також, що, опріч послів, котрих Хмельницький відправив до Варшави з листом, у якому писав, що він, як польський шляхтич, віддає свій голос за Казимира, серед натовпів шляхти і в самому місті крилося чимало переодягненої козацької старшини, якої ніхто розпізнати не міг, бо поприїздила вона під виглядом родовитої і заможної шляхти й нічим, навіть вимовою, від інших виборців, особливо тих, що прибули з українських земель, не різнилася. Перші, як казали, пробралися із чистої допитливості, аби подивитися на вибори й на Варшаву, другі були послані вивідачами — дізнатися, що говорять про майбутню війну, скільки війська має намір виставити Річ Посполита і які на військовий набір планує виділити кошти. Можливо, у цих чутках про гостей і було чимало правди, бо з–поміж запорозької старшини зустрічалося багато покозачених шляхтичів, котрі й латини свого часу лизнули, — тож цих розпізнати було вкрай важко. Та й, зрештою, у далеких степах латина ніколи не була в пошані: скажімо, князі Курцевичі знали її гірше, аніж Богун та інші отамани.
Такі чутки, яким не було кінця–краю і на виборчому полі, і в місті, разом із звістками про успіхи Хмельницького й козацько–татарські роз'їзди, що нібито діставали аж до Вісли, сповнювали людські серця невпевненістю і тривогою, а часто ставали й причиною сутичок. Досить було у колі шляхти запідозрити когось, що він перевдягнений запорожець, як його враз, не встигне він сказати й слова на своє виправдання, шаблями порубають на шматки.
У такий спосіб могли загинути ні в чому не винні люди, та й узагалі до виборів ставилися зневажливо, особливо ж за тогочасними звичаями не цінувалася розсудливість. Карний суд шляхти, призначений propter securitatem loci , не міг дати ради постійним бешкетам, у яких із доброго дива пускали в хід шаблі. Але якщо людей статечних, котрі зичили добра і спокою й переймалися небезпекою, яка загрожувала вітчизні, засмучували ці чвари, різанина й пиятики, то шалапути, картярі й буяни відчували себе у своїй стихії, вважали, що настав їхній час, їхнє жниво й ще сміливіше чинили усілякі непристойності.
Не треба й казати, що верховодив ними пан Заглоба, на це давали йому право і його гучна рицарська слава, і невситиме прагнення напитися, і гострий язик — тут йому не було рівних, і велика самовпевненість, якої ніщо не могло похитнути. Часом, правда, у нього були напади меланхолії — тоді він зачинявся у кімнаті або в наметі й не виходив, а якщо й виходив, то був злий, як пес і шукав із кимось сварки, а то й справжньої бійки. Якось у такому настрої він добряче поколошкав рав'янина пана Дунчевського тільки за те, що той, проходячи, зачепився за його шаблю. У такі хвилини Заглоба міг терпіти тільки пана Володийовського, якому скаржився, що журба за паном Скшетуським і небогою замучила його. "Покинули ми з тобою її, пане Міхале, — казав він, — віддали, як юди, у безбожні руки — і ви мене цими вашими nemine exeptio не заспокоюйте. Що з нею тепер діється, пане Міхале, скажи?".
Марно тлумачив йому пан Міхал, що, якби не Пилявці, вони б зараз небогу шукали, та поки уся рать Хмельницького стоїть між ними, про це годі й думати. Шляхтич не давав себе переконати і впадав у ще більший відчай, проклинаючи аж гай гуде "перину, дитину й латину".
Але такі напади журби швидко минали. Зате потім пан Заглоба, ніби прагнучи надолужити згаяне, гуляв і пив іще дужче, збавляючи час у шинках у товаристві найзатятіших пияків або столичних шльондр, у чому йому був вірним компаньйоном пан Міхал.
Пан Міхал, чудовий жовнір і офіцер, ані на шеляг, одначе, не мав тієї серйозності, яку в Скшетуському, наприклад, виробили страждання і біди. Свій обов'язок перед Річчю Посполитою Володийовський розумів так: бив, кого йому наказували, а про решту не дбав і в політику не встрявав; поразку в бою завше ладен був оплакувати, але йому й на думку не спадало, що буянство і чвари такі ж шкідливі для спільної справи, як і невдачі на бойовищі. Одне слово, це був парубійко–вітрогон, котрий, опинившись у столичному вирі, по вуха у ньому втонув і, як реп'ях, пристав до Заглоби, бо той був для нього наставником у сваволі. Тож він роз'їжджав із ним по шляхетських господах, де Заглоба за чаркою оповідав усякі небилиці, вербуючи заодно прихильників для королевича Карла, пив із ним, як і він, а при потребі оступався за нього, обидва, як мухи в окропі, крутилися по виборчому полю і по місту — куточка не було, у який би вони не пролізли. Побували і в Непоренті, і в Яблонній, на всіх бенкетах і обідах, у магнатів і в шинках; усюди були й у всьому брали участь.
У пана Міхала молода рука свербіла, він хотів показати, а заодно й довести, що українська шляхта найкраща, а князівським жовнірам немає рівних. Тому вони із паном Заглобою зумисне їздили шукати пригод до ленчицьких, вправних мечників, а найбільше їх цікавили поплічники князя Домініка Заславського, яких вони обидва особливо ненавиділи. Зачіпали тільки найзавзятіших рубак, овіяних міцною і непохитною славою, заздалегідь придумуючи зачіпки. "Ти, добродію, даси приключку, — казав пан Міхал, — а далі вже я втручуся". Заглоба, як вправний у фехтуванні й такий, що не боявся стати на герць із братом шляхтичем, не завше згоджувався, щоб йому допомагали, особливо у сутичках із заславцями, але якщо під руку підвертався ленчицький мастак, обмежувався образами. Коли ж шляхтич хапався за шаблю і викликав кривдника на герць, пан Заглоба казав: "Милостивий пане! Сумління моє забороняє мені вашу милость самому на вірну смерть прирікати; спробуй–но ліпше зітнутися із моїм синочком і учнем, бо я не певен, чи ти й його здолаєш". Після таких слів уперед виходив пан Володийовський зі своїми підкрученими вусиками, кирпатим носом і виглядом роззяви і, радий чи не радий був той, що кинув виклик, починав гарцювати, а позаяк і справді був мастак над мастаками, після кількох випадів зазвичай укладав супротивника.