Богун кипів гнівом: поранений у руку, потоптаний копитами, хворий, побитий, він іще й заклятого ворога з рук випустив, і славу свою заплямував, бо ці ж молодці, котрі напередодні розгрому хоч у Крим, хоч у пекло, хоч на самого князя сліпо за ним пішли б, тепер утратили в нього віру, підупали духом і думали тільки про те, як би вийти з битви живими. А Богун же зробив усе, що мав зробити отаман, нічого не занедбав, оточив хутір вартою, а на нічліг зупинився тільки тому, що коні, які з–під Кам'янця ішли майже без спочинку, далі рухатися не могли. Але пан Володийовський, молодість котрого минула в ловах татар і хитрощах на них, як вовк підкрався уночі до вартових, скрутив їх, перш ніж вони встигли крикнути чи вистрелити, — і напав так, що він, Богун, у самих тільки шароварах і сорочці зумів утекти.
Варто було отаманові про це подумати, як світ чорнів йому в очах, у голові паморочилося і розпач, як лютий пес, рвав душу. Він, котрий на Чорному морі безстрашно кидався на турецькі галери, котрий гнав татар аж до Перекопу, наступаючи їм на п'яти і на очах у хана підпалював улуси, він, котрий у князя під носом, під самісінькими Лубнами, вирізав у Василівці цілий реймент, — змушений був тікати в сорочці, без шапки і без шаблі, бо і їх утратив у сутичці з малим рицарем. Тому, коли ніхто не бачив, на нічлігах і привалах, отаман хапався за голову і кричав: "Де моя слава молодецька, де моя подружка шабля?!". Від цього крику впадав він у дике божевілля і напивався до того, що втрачав людську подобу, після чого на князя рвався йти, на всю його рать ударити — і загинути, і пропасти на віки.
Він хотів — молодці не хотіли. "Хоч убий, батьку, не підемо!" — понуро відповідали вони на його вибухи, і марно погрожував він у нападах шаленства голови їм постинати, стріляв із пістолів так, що їм порохом обсмалювало обличчя, — не хотіли вони, не йшли.
Можна сказати, земля хиталася під ногами в отамана, але це ще не був кінець його нещастям. Боячись через можливу погоню йти просто на південь і, гадаючи, що, може, Кривоніс уже зняв облогу з Кам'янця, він повернув на схід і наткнувся на загін пана Підбип'яти. Чуткий, як журавель, пан Лонгінус не дав себе заскочити, перший ударив на отамана і розбив тим легше, що козаки не хотіли битися, а потім погнав назустріч панові Скшетуському, той же остаточно його розгромив, отож Богун після довгих блукань у степах, лише з кільканадцятьма вершниками, знеславлений, без здобичі й без язиків нарешті дістався до Кривоноса.
Але дикий Кривоніс, нещадний до підлеглих, котрим не усміхнулося щастя, цього разу зовсім не розгнівався. Він із власного досвіду знав, що таке мати справу з Ієремією, тож іще й приголубив Богуна, втішав його і заспокоював, а коли отамана здолала лиха пропасниця, наказав доглядати його, лікувати і берегти як зіницю ока.
Тим часом чотири князівських лицарі, нагнавши переляку у цілому краї, щасливо повернулися в Ярмолинці, де затрималися на кілька днів, щоб дати перепочити людям і коням. Зупинилися всі на одній квартирі, й там кожен по черзі звітував Скшетуському про те, що з ними сталося і що вдалося зробити, а відтак гуртом усілися за дзбаном меду, аби в дружній розмові вилити душу і задовольнити взаємну цікавість.
Але тут уже пан Заглоба мало кому дав сказати слово. Він не хотів слухати інших і прагнув, аби слухали тільки його; проте виявилося, що йому таки найбільше є про що розповісти.
— Милостиві панове! — пишно промовляв він. — Я опинився в полоні — що правда, то правда! Але фортуна мінлива. Богун усе життя інших бив, а сьогодні ми його побили. Отакечки, на війні так завше буває! Сьогодні ти даєш комусь прочухана, завтра тобі дають. Але Богуна Господь за те й покарав, що на нас, котрі солодко спали сном праведників, напав і так брутально розбудив. Хо–хо! Він гадав, що мене своїми недорікуватими речами злякає, а я йому, ваші милості, такого дав одкоша, що він ураз присмирнів, збентежився і вибовкав те, чого й сам не хотів. Та що тут розводитися?.. Не опинись я в полоні, ми б укупі з паном Міхалом так легко їх не здолали; я кажу "вкупі", бо в цій каші magna pars fui — до смерті казатиму. Тож дай мені Боже здоров'я! А тепер слухайте далі мої розмірковування: не побий ми отамана з паном Міхалом, не підсмалив би йому п'ят пан Підбип'ята, та й пан Скшетуський теж; одне слово, якби ми його не розгромили, він би нас розгромив — а чому так не сталося, хто цьому причина?
— А ваша милость як той лис, — зауважив пан Лонгінус. — Тут хвостом махнеш, там підгорнеш і завжди викрутишся.
— Дурний той гончак, що за своїм хвостом біжить: і догнати не дожене, і нічого пристойного не винюхає, а наостанку ще й нюх утратить. Скажи ліпше, ваша милость, скільки ти людей втратив?
— Усього дванадцять, і кілька поранено; козаки не надто вже відбивалися.
— А ваша милость, пане Міхале?
— Десь із тридцять, бо заскочив козаків зненацька.
— А ви, пане поручику?
— Стільки ж, як і пан Лонгінус.
— А я двох. То скажіть мені: хто кращий полководець? Отож–бо й є! Ми сюди чого приїхали? За князівським велінням вісті про Кривоноса збирати; то я вам, ваші милості, відповім, що перший про нього провідав, та ще й із найдостовірнішого джерела — від самого Богуна. Мені відомо, що він іще під Кам'янцем стоїть, але облогу хоче знімати, бо його пойняв страх. Та це de publicis , але я іще дещо знаю, від чого радістю сповняться серця ваших милостей, а не казав про це тому, що хотів укупі з вами обміркувати; до того ж я досі нездужав, відчував смертельну втому, та й нутро збунтувалося після того, як розбійники ці мене скрутили. Думав, правець ухопить.
— Та кажи ж ти, добродію, на милість Божу! — вигукнув Володийовський. — Невже про небогу нашу щось почув?
— Атож, нехай благословить її Господь, — відповів Заглоба.
Пан Скшетуський підвівся на весь свій зріст, але враз сів — і така тиша настала, що чути було дзумання комарів у віконці, аж поки пан Заглоба заговорив знову:
— Жива вона, я знаю це напевно, і в Богунових руках. Страшні це руки, мої милостиві панове, проте Господь оберіг її від кривди і ганьби. Богун сам мені про це сказав, мої милостиві панове, а він би радше чимось іншим похвалився.