Василь, котрий уже поплював на руки й ухопився ними за списи, раптом зупинився.
— На ляха піду, — мовив він, — на чорта ні.
Тим часом позв'язували решітки й приставили їх до лазу. Але й по них вилазити було кепсько — вони відразу ж прогнулися й тонкі щаблі затріщали, ледве на найнижчий із них поставили ногу. Але Голодий сам поліз перший. Підіймаючись, він примовляв:
— Ти, пане шляхтичу, бачиш, що ми не жартуємо. Захотів нагорі сидіти, уперся, то й сиди, але не захищайся, бо ми тебе усе одно дістанемо, хоч би й довелося увесь хлів розібрати. Ти розум май!
Нарешті голова його досягла отвору й поволі у нього заглиблювалася. Зненацька почувся свист шаблі, козак страшно скрикнув, захитався і впав під ноги молодцям із розчерепленою навпіл головою.
— Коли його, коли! — несамовито заверещали козаки.
У хліві зчинився страшний рейвах, почулися крики, зойки, які заглушив громовий голос пана Заглоби:
— Ха, злодії, людожери! Ха, телепні! Усіх вас до ноги порішу, шельми паскудні! Знайте рицарську руку!.. Я вам покажу, як на чесних людей ночами нападати! Як шляхтича у хліву запирати... Ха! Бандити! По одному лізьте до мене, по одному або й по двоє! Ну ж бо, хто перший! Тільки казанки свої ліпше у гною лишіть, бо постинаю, не я буду!
— Коли! Коли його! — кричали козаки.
— Хлів спалимо!
— Я сам спалю, телячі хвости, укупі з вами!
— Треба по кілька, по кілька разом! — вигукнув старий козак. — Тримайте драбини, списами підпирайте! Принесіть снопів на голови і вперед!.. Мусимо його взяти!
Сказавши так, він поліз угору, а з ним двоє побратимів. Щаблі затріщали, ламаючись, решітки повгиналися ще дужче, але понад два десятки дужих рук схопилися за боковини, підперли решітки списами. Дехто просунув вістря списів у отвір, щоб ляхові важче було замахнутися шаблею.
Через кілька хвилин іще три тіла впали на голови тих, що стояли внизу.
Пан Заглоба, розігрітий успіхом, рикав як буйвол, вивергаючи такі прокльони, яких світ не чув і від яких у козаків у п'ятах похололо б, якби їх тої миті не пойняла дика лють. Одні із них кололи списами настил, другі видиралися по драбині, хоч в отворі на них чекала вірна смерть. Коли це враз біля дверей зчинився гвалт, і до хліва вбіг сам Богун.
Він був без шапки, у самих тільки шароварах і сорочці, у руці тримав оголену шаблю, очі горіли.
— Через дах, вражі діти! — крикнув він. — Зривайте покрівлю й живцем беріть.
А Заглоба, побачивши його, заревів:
— Підійди–но тільки, хаме! Ніс і вуха відразу пообтинаю, а голова твоя мені не потрібна, то катове добро. А що, душа у п'ятки сховалася? Боїшся, йолопе? Ну ж бо, хто скрутить мені цього шельму, того помилую. Що, вішальнику, що, лялько жидівська? Сам прийшов? Просунь тільки макітру в дірку! Йди, йди, я радий тобі буду і почастую так, що відразу згадаєш і свого батька–чорта, і свою матір–пойду!
Тим часом крокви на даху затріщали. Певно, козаки дісталися на нього і вже здирали покрівлю.
Заглоба тріск почув, але страх не відняв у нього сил. Він був ніби сп'янілий сутичкою і кров'ю.
"Залізу в закутень і там загину" — подумав він.
Але цієї миті по всьому майдану пролунали постріли, і водночас у хлів увірвалося кільканадцять козаків.
— Батьку! Батьку! — несамовито закричали вони. — Сюди!
Пан Заглоба спершу не збагнув, що сталося, і здивувався. Глядь крізь отвір у хлів — аж там анікогісінько. Крокви на даху теж не тріщать.
— Що це? Що сталося? — голосно вигукнув він. — Ага, зрозуміло! Вони хочуть хлів підпалити і з пищалей палять по даху.
Тим часом зокола було чути дедалі страшніші людські зойки, кінський тупіт. Постріли мішалися з виттям, брязкало залізо. "Боже! Це, здається, бій!" — подумав пан Заглоба і притьмом кинувся до своєї діри у стрісі.
Глянув — і ноги під ним підкосилися від радості.
На майдані кипів бій, а радше, пан Заглоба побачив страшний розгром Богунових козаків. Захоплені зненацька, вони падали під вогнем із пістолів упритул у голову й груди, притиснуті до плотів, до стін хат і стодол, уражені мечами, пхані кінськими крупами, топтані копитами, гинули майже без спротиву. Жовніри у червоних мундирах, запекло рубаючись і натискаючи на втікачів, не давали їм ні вишикуватися, ні замахнутися шаблею, ні перевести дух, ні скочити на коней. Захищалися тільки поодинокі групки; хтось серед галасу, метушні й диму намагався підтягти відпущені підпруги сідел і гинув, не встигнувши поставити ногу у стремено; хтось, кидаючи списи і шаблі, біг до плотів, перескакуючи через них або застряючи між жердинами, верещачи й виючи нелюдськими голосами. Здавалося нещасним, що сам князь Ієремія несподівано, як орел, налетів на них, що розбиває їх на гамуз уся його рать. Вони не мали часу отямитися, огледітися: вигуки звитяжців, свист шабель, грім пострілів гнали їх, як буря, гаряче кінське дихання обливало потом їхні потилиці. "Люди, спасайте!" — лунало зусібіч... — "Бий, убивай!" — відповідали нападники.
І нарешті побачив пан Заглоба малого Володийовського, котрий, стоячи біля воріт із кільканадцятьма жовнірами, голосом і булавою віддавав іншим накази, а часом кидався на своєму гнідкові у самісіньку гущу — ледве приміриться, ледве повернеться, а людина вже падає, навіть не скрикнувши. О, малий пан Володийовський був над удатними вдатний; ратник із крові й плоті, він не зводив очей із битви, і, навівши де треба лад, знов повертався на місце і спостерігав, і поправляв, як диригент, котрий, орудуючи оркестром, коли треба — сам заграє, коли треба — перестане грати, але очей ні з кого не спускає, щоб кожен своє відіграв.
Побачивши таке, пан Заглоба затупотів ногами об дошки настилу, аж пилюка стовпом стала, заплескав у долоні й заревів:
— Бий негідників! Бий, мордуй, лупи, рубай, стинай голови, коли, дави, ріж! Ну ж бо, далі, далі! Шаблями їх і до ноги!
Так кричав пан Заглоба й підскакував на місці. Очі в нього від натуги налилися кров'ю, аж на хвилю в них потемніло, та коли до нього знов повернувся зір, він побачив іще чудовішу картину — в оточенні кількох десятків козаків летів на коні, мов блискавка, Богун, без шапки, у самій сорочці й шароварах, а за ним зі своїми жовнірами малий пан Володийовський.