Богун підвівся зі стільця, блідий від люті, і, підійшовши до Заглоби, заговорив здушеним від шаленства голосом:
— Ах ти, веприсько брудний, та я із твоєї шкури ремінці живцем різатиму, на повільному вогні засмажу, до стіни цвяхами приб'ю, на шматки розірву!
І в нестямі схопився за ніж, що висів у нього на поясі, якусь мить конвульсійно стискав у руці, ось уже й лезо заблищало у Заглоби перед очима, але отаман угамував себе, запхнув ножа назад у піхви й крикнув:
— Гей, молодці!
Шестеро запорожців ускочили в кімнату.
— Візьміть оце ляське стерво й киньте у хлів. І очей із нього не спускайте!
Козаки вхопили пана Заглобу, по двоє за руки й за ноги, один іззаду за чуприну і, витягши з хати, пронесли через увесь майдан і кинули на купу гною у хлів, що стояв віддалік. Після цього вони замкнули двері, й бранця огорнула суцільна темрява — лише крізь шпарини між колодами і крізь дірки у стрісі де–не–де проникало бліде нічне сяйво. По хвилі очі пана Заглоби призвичаїлися до темені. Він огледівся довкола й побачив, що у хліві не було ні свиней, ні козаків. Розмови останніх, зрештою, долинали до нього виразно крізь усі чотири стіни. Певно, весь будинок був щільно обставлений сторожею, але попри все це пан Заглоба глибоко зітхнув.
Передусім він був живий. Коли Богун блиснув над ним ножем, він був певен, що настала його остання мить, і вже заповідав душу Богові, щоправда, з величезним страхом. Але, мабуть, Богун вирішив приготувати для нього смерть далеко витонченішу. Він прагнув не лише помститися, а й натішитися смертю над тим, хто відняв у нього красуню, заплямував його молодецьку славу, а самого його виставив на посміховисько, сповивши, як дитину. Вельми смутна перспектива відкривалася перед паном Заглобою, але поки що він тішився думкою, що іще живий, що, найвірогідніше, його повезуть до Кривоноса і тільки там почнуть катувати, — а отже, попереду в нього кілька, а може, й більше днів. Поки що ж він лежить собі самотньо у хліву серед нічної тиші і може подумати над якоюсь витівкою.
Це була єдина добра сторона справи, але, коли він про лихі подумав, знову мурашки тисячами забігали у нього по хребту.
Витівки!..
— Якби тут, у цьому хліву, кабан або свиня лежали, — буркотів пан Заглоба, — їм було б куди легше — ніхто не став би їх прив'язувати до власної шаблі. Прив'яжи так самого Соломона — не буде він мудріший за свої шаровари чи мої закаблуки. О Боже, Боже, за що ти мене так караєш! З усіх людей, що живуть на світі, я цього лиходія найбільше уникнути хотів — і таке моє щастя: саме його й зустрів. Ох і виправить він мою шкуру — як найкраще сукно буде. Попався б я комусь іншому, відразу сказав би, що пристаю до бунту, а потім дременув би. Та й інший навряд чи повірив би, а цей і поготів! Ой, чую, як у мене серце завмирає. Чорти мене сюди принесли — о Боже, Боже, ні рукою, ні ногою ворухнути не можу... О Боже! Боже!
Однак трохи перегодя пан Заглоба подумав, що мав би руки–ноги вільні, легше було б щось утнути. А що як спробувати? От би тільки шаблю з–під колін висунути, а там би пішло простіше. Та як же її висунути? Перевернутися на бік — кепсько... І пан Заглоба глибоко задумався.
І таки надумав. Він почав розгойдуватися на власному хребті швидше й швидше і з кожним таким рухом посувався на півдюйма вперед. Йому стало спечно, чуприна змокріла ще більше, ніж у танці. Часом він зупинявся й перепочивав, часом зовсім переставав, бо йому здавалося, що котрийсь із молодців іде до дверей, — і знову починав із новим запалом, аж поки нарешті присунувся до стіни.
Тоді він почав гойдатися інакше: не від голови до ніг, а з боку на бік. Шабля при цьому за кожним разом кінчиком легенько вдарялася об стіну й потроху висувалася з–під колін, нахиляючись дедалі більше усередину, куди тяг її ефес.
Серце наче молот загупало в грудях у пана Заглоби: він побачив, що цей шлях може дати бажаний результат.
І він працював далі, намагаючись ударяти в стіну якнайтихіше і тільки тоді, коли розмова молодців заглушала стукіт ударів. Та ось нарешті настав момент, коли кінець піхов опинився на одній лінії з ліктем і коліном; далі виштовхнути шаблю, хоч гойдайся, хоч ні, було неможливо.
Так, але натомість із другого боку звисала вже значна її частина, до того ж важча, якщо брати до уваги ефес.
На ефесі був хрестик, як зазвичай на карабелях. Саме на нього й важив пан Заглоба.
Уже втретє почав він розгойдуватися, але цього разу з таким розрахунком, аби повернутися ногами до стіни. Це йому вдалося, і він почав просуватися уздовж стіни. Шабля ще стирчала під колінами і між ліктями, але ефес увесь час черкав хрестиком об нерівності землі; аж ось хрестик зачепився сильніше — пан Заглоба гойднувся востаннє і за мить від радості укляк на місці.
Шабля висунулася повністю.
Шляхтич зняв руки з колін, і, хоч долоні були ще зв'язані, він ухопив ними шаблю. Притримуючи піхви ногами, він витяг лезо.
Розрізати пута на ногах було справою однієї хвилини.
Важче було із долонями. Панові Заглобі довелося покласти шаблю на купу гною, ефесом додолу, вістрям угору, і терти мотузки об лезо доти, аж доки він їх розрізав.
Зробивши це, він не лише звільнився від пут, а й був озброєний.
Глибоко зітхнувши, Заглоба перехрестився і почав дякувати Богу.
Але од звільнення від пут до визволення з Богунових рук було ще дуже далеко.
"Що ж далі?" — спитав сам себе пан Заглоба.
І не знайшов відповіді. Хлів довкола оточений молодцями, усього їх там близько сотні — миша не прошмигне непоміченою, не те що таке барило, як пан Заглоба.
"Бачу, висихають потроху у мене мізки, — мовив він сам до себе, — і кмітливістю моєю вже тільки чоботи шмарувати, та й то в угорців на ярмарку знайдеться мастило ліпше. Якщо Господь мене зараз не напоумить, то дістанусь я крукам на вечерю, а якщо напоумить — дам обітницю цноти, як пан Лонгінус."
Гучна розмова молодців за стіною урвала його подальші роздуми. Він підскочив до стіни і припав вухом до шпарини між колодами.
Сухі соснові колоди посилювали голоси не гірше, ніж деко торбана — чути було кожнісіньке слово.
— А куди ми звідси поїдемо, батьку Овсивію? — спитав один голос.