— Я носив йому князівський наказ, — говорив пан Кушель, — і, повірте, ваші милості, місія ця виявилася periculosa , бо щойно він прочитав його, почав ревти як віл, коли його таврують залізом. І на мене з тесаком кинувся, дивом не вдарив, здається, побачив за вікном німців пана Корицького, що оточували квартиру, і моїх драгунів із шаблями в руках. І враз заходився кричати: "Добре! Добре! Я піду, раз мене виганяють!.. Піду до князя Домініка, котрий мене із вдячністю прийме! Не буду, каже, з дідами служити, а за себе, кричить, помщуся, не будь я Лащем!.. І від того молокососа, каже, зажадаю сатисфакції!". Я думав, його жовч заллє — увесь стіл тесаком подовбав від злості. І скажу вам, ваші милості, що я не певен, чи з паном Скшетуським не станеться чогось лихого — зі стражником жарти кепські. Затятий це чоловік і гордовитий, котрий ще жодної образи нікому не простив, до того ж не з лякливих та ще й високий сановник.
— Та що може зі Скшетуським статися sub utela його ясновельможності! — вигукнув один із офіцерів. — І пан стражник, хоч би й мав таке на думці, буде з цим рахуватися.
Тим часом поручик, нічого не знаючи про погрози пана стражника, віддалявся зі своїм загоном від табору, прямуючи до Ожигівців у бік Південного Бугу й Медведівки. Хоч вересень уже позолотив листя на деревах, ніч була погожа й тепла, як у липні. Такий видався цей рік: зими майже не було, а весною усе цвіло в ту пору, коли в минулі роки у степах іще лежав глибокий сніг. Після дощового літа перші місяці осені були сухі й м'які, із тьмяними днями і ясними місячними ночами. Їхали вони рівною дорогою, особливо не остерігаючись, бо ще недалеко були від табору, і тут навряд чи хто осмілився б напасти. Їхали жваво: попереду намісник із кільканадцятьма вершниками, а за ним Володийовський, Заглоба і пан Лонгінус.
— Погляньте–но, ваші милості, як місячне сяйво освітлює он те узгір'я, — шепотів пан Заглоба, — присягаюсь, як удень. Кажуть, що тільки під час війни бувають такі ночі, аби душі, вийшовши із тіл, не порозбивали собі навпотемки лобів об дерева, як горобці об крокви у стодолі, й легше знаходили дорогу. Сьогодні ще й п'ятниця, Спасів день, коли отруйні випари із землі не виходять, і нечисті сили до людини доступу не мають. Відчуваю, що мені стало легше, і надія у душу входить.
— Найголовніше, що ми, все–таки, виїхали і хоч щось зробимо для порятунку князівни! — мовив пан Володийовський.
— Найгірше — це журитися, на місці сидячи, — підхопив пан Заглоба, — а на коня сядеш, протрясешся, аж гульк — відчай уже спустився до ніг, а там і зовсім висиплеться.
— Не вірю я, — прошепотів пан Володийовський, — щоб так легко усе можна було витрясти. Любов, exemplum , ніби кліщ у серце впивається.
— Якщо любов щира, — озвався пан Лонгінус, — хоч ти з нею як із бурмилом борюкайся, усе одно здолає тебе.
Сказавши це, пан Лонгінус зітхнув — зітхання вирвалося з його переповнених грудей, як із ковальського міха. Сам же Володийовський звернув очі до неба, ніби шукав поміж зірками ту, що світила княжні Барбарі.
Коні раптом зафоркали в усій хоругві, а вершники відповіли їм: "На здоров'я, на здоров'я!" — і все стихло. Та ось чийся сумний голос затяг у задніх лавах пісню:
О тій порі, порі погожій,
Коли на бій ідеш,
Ти в нічку лагідну, небоже,
До ранку все ж заснеш.
— Старі жовніри кажуть, що коні форкають перед добром, і батько мій покійний так казав, — мовив пан Володийовський.
— Щось мені ніби на вухо шепче: не марно ми їдемо, — відповів пан Заглоба.
— Дай же, Боже, й поручикові нашому бадьорості душевної, — зітхнув пан Лонгінус.
Пан Заглоба заходився кивати головою й крутитися, як людина, що не може спекатися якоїсь думки, нарешті озвався:
— Мене зовсім інше мучить — поділюсь–но я з вами, добродії, а то більше терпіти не можу. Чи не помітили ви, ваші милості, що від недавнього часу Скшетуський — якщо, звісно, не вдає — тримається так, наче найменше з усіх нас турбується про порятунок бідолашної князівни?
— Де там! — заперечив пан Володийовський. — Це у нього вдача така — ні перед ким не показувати своєї біди. Він завжди був такий.
— Це саме собою, але згадай–но, ваша милость: хоч би як ми його підбадьорювали, він і мені, і тобі відповідав "Нехай нагородить вас Господь!". і робив це так negligenter , ніби йшлося про якусь дріб'язкову справу, а Бог свідок, чорна була б це із його боку невдячність: сердешна стільки за ним наплакалася, так настраждалася, що на воловій шкурі не списати цього. На власні очі це бачив.
Пан Володийовський похитав головою.
— Не може такого бути, щоб він її забув, — відповів він. — Хоч, правда, вперше, коли той диявол викрав її з Розлогів, він був у такому відчаї, що ми за його mentem боялися, а тепер набагато стриманіший. Але якщо йому Бог дав душевний спокій і сили — то на краще. Як щирі друзі, ми повинні з цього радіти...
По цих словах пан Володийовський пришпорив коня і поскакав уперед до пана Скшетуського, а пан Заглоба якийся час їхав мовчки поруч із паном Підбип'ятою.
— Ти теж, ваша милость, як і я, гадаєш, що якби не амури, значно менше зла коїлося б на світі?
— Що кому Господом Богом призначено, воно його не мине, — відповів литвин.
— Ніколи ти, ваша милость, улад не відповіси. То одне, а то геть інше. От чого Трою було зруйновано? А ця війна хіба не через руду косу? Закортіло Хмелеві Чаплинської чи Чаплинському Хмельницької, а нам за їхню гріховну хіть скручувати собі в'язи!
— Це любов нечиста, а є й високі почуття, що примножують славу Господню.
— От зараз ваша милость як в око вліпив. А чи скоро ти сам у цій винарні працювати почнеш? Чував я, що тебе перед походом рушником перев'язали?
— Ех, братику!.. Братику!..
— Що, три голови на заваді стоять?
— Еге ж! Так воно й є!
— Тоді ось що я тобі скажу: замахнися добре і зітни разом голови Хмельницькому, ханові та Богунові.
— Якби тільки вони захотіли у ряд стати! — мрійливо відповів пан Лонгін, звертаючи очі до неба.
Тим часом пан Володийовський довго їхав поруч зі Скшетуським, мовчки поглядаючи з–під шолома на його смертельно бліде обличчя, нарешті його стремена своїм торкнувся.