Карл–Фердинанд Ваза (1613–1655) був сином Сигізмунда III (1587–1632), єдинокровним братом Владислава IV (1632–1648) і рідним — Яна II Казимира (1648–1668), вроцлавським і плоцьким єпископом. Його кандидатуру підтримували магнати — прибічники негайного збройного придушення народного повстання в Україні.
Боже Тіло — католицьке свято, яке відзначається щороку 29 травня.
Азов із 1471 року був турецькою фортецею, спираючись на яку кримські й ногайські татари робили набіги на південноруські землі. Астраханське ханство — татарська феодальна держава, що існувала у Нижньому Поволжі й передкавказьких степах у XV–XVI століттях. 1556 року було остаточно приєднане до Росії.
Ногайська орда — татарське феодальне державне утворення, що виникло наприкінці XIV століття у Поволжі внаслідок розпаду Золотої Орди. Назва походить від імені воєначальника Ногая. Із XVI століття населення Ногайської орди у російських та українських писемних джерелах називалося "ногайцями", "ногаями" або "ногайськими татарами". Ногайські орди на теренах південноукраїнських степів входили до складу Кримського ханства. Ногайці брали участь в організовуваних кримськими ханами наскоках на російські й українські землі. Проти Ногайської орди вели запеклу оборонну і наступальну боротьбу запорозькі й донські козаки.
Ян Рудавський (1617–1690) — історик, автор латинської "Історії Польщі від смерті Владислава IV до Оливського миру у дев'яти книгах" (вид. 1755 року).
Кумейки (нині Черкаського району Черкаської області) — село, під яким 16 грудня 1637 року відбувся бій селянсько–козацьких повстанських загонів із польсько–шляхетським військом. Повстанців очолював гетьман нереєстрового козацтва Павло Михнович Павлюк (Бут), польське військо — польний гетьман Миколай Потоцький. Повстанці, попри мужність і героїзм, зазнали поразки. Павлюк був захоплений у полон і страчений 1638 року у Варшаві. Цього самого року під час повстання, очоленого Яцьком Острянином, після невдалого бою під Жовнином і відступу Острянина на Слобідську Україну повстанці у червні під проводом гетьмана Дмитра Гуні відступили до гирла Сули. Вони збудували поблизу річки Старця укріплений шанцями табір і упродовж червня–липня відбивали атаки польсько–шляхетських військ. Через великі втрати і голод обложені повстанці змушені були погодитися на капітуляцію, а Гуня із частиною козаків, прорвавши вороже оточення, відступив у межі Російської держави.
Адам Кисіль (1580–1633) — український магнат, прихильник панування шляхетської Польщі в Україні, брацлавський і київський воєвода. Учасник придушення селянсько–козацьких повстань першої половини XVII століття в Україні. Вороже ставився до Запорозької Січі, визвольної війни 1648–1654 років. Під час перемов польських комісарів із повстанцями у Переяславі (1649), Зборові (1649) та Білій Церкві (1651) прагнув відірвати козацтво від селянства.
Рід Потоцьких дістав назву від села Поток під Краковом.
Йоахим Єрлич (1598 — близько 1673) — польсько–шляхетський хроніст XVII століття. Походженням український православний шляхтич із Волині. Був пов'язаний із великими польськими магнатами, які боролися проти посилення королівської влади. У період народно–визвольної війни виступав на боці шляхетської Польщі. Брав участь у кривавих розправах шляхетських загонів над мирним українським і білоруським населенням. Складати хроніку почав 1648 року під час перебування у Києво–Печерському монастирі, де ховався від повстанців. Його хроніка охоплює період від 1620 року до квітня 1673–го. Сповнений зненависті до повсталого українського селянства і козацтва, намагався усіляко очорнити антифеодальну боротьбу українського народу і перекрутив історичні події. Проте, поряд із тенденційно ворожими твердженнями, подає цікаві відомості про народно–визвольну війну. Хроніку видано польською мовою 1853 року у Варшаві.
Сеймом було призначено трьох рейментарів, про яких Хмельницький, маючи на увазі лінощі й великопанські манери коронного конюшого Домініка Заславського, академічну вченість коронного підчашого Миколая Остророга і юний вік коронного хорунжого Александра Конецпольського, глузливо казав: "Перина, латина, дитина".
Яструбець — герб Скшетуського.
Генрик Сенкевич
ВОГНЕМ І МЕЧЕМ
ТОМ ДРУГИЙ
З польської переклав
Євген Литвиненко
Роман "Вогнем і мечем" є першою частиною славетної трилогії лауреата Нобелівської премії Генрика Сенкевича, написаної на історичному матеріалі XVII століття.
У творі змальовано національно–визвольну боротьбу українського народу під проводом Богдана Хмельницького проти польсько–шляхетського панування.
РОЗДІЛ I
Погожої літньої ночі на правому березі Валадинки рухалося у напрямку Дністра кільканадцятеро вершників.
Йшли дуже поволі, майже нога за ногою. Попереду, на кілька десятків кроків випереджаючи інших, ніби у передовій варті, їхало двоє, але, не маючи, певно, причин остерігатися, вони не розглядалися довкола, а весь час перемовлялися, причому мало не щохвилини притримували коней, оглядаючись на решту почту, і тоді один із них покрикував:
— Помалу там! Помалу!
І почет іще дужче сповільнював крок, ледь–ледь посуваючись уперед.
Нарешті, виїхавши з–за пагорба, що затуляв їх своєю тінню, вершники опинилися на просторі, залитому місячним сяйвом, і відразу стала зрозумілою обережність: посередині гурту двоє коней, що йшли поряд, несли прив'язану до сідел люльку, а в ній хтось лежав.
Срібне проміння освітлювало бліде обличчя й заплющені повіки.
За люлькою їхало десятеро озброєних вершників. По списах без прапорців можна було впізнати, що це козаки. Одні вели за повід нав'ючених коней, другі їхали впорожні, але якщо ті двоє, котрі їхали попереду, здавалося, не звертали на довкілля аніякісінької уваги, ці з побоюванням і тривогою озиралися навсібіч.
Проте місцевість здавалася цілковитою пустелею.
Тишу порушували тільки стукіт кінських копит та окрики одного із передніх вершників, котрий час від часу повторював свою засторогу:
— Помалу! Обережно!
Нарешті він звернувся до свого супутника.
— Горпино, далеко ще? — спитав він.
Супутник, що звався Горпиною і насправді був переодягненою у козацьку одежу дебелою дівкою, поглянув на зоряне небо й відповів: