За що? За що? Чи за те, що, коли всіх охопила паніка, коли гетьманів у ясир узяли, коли гинули війська, коли шляхта ховалася по замках, а козак поставив ногу на груди Речі Посполитої, він один зіпхнув цю ногу й підняв із праху зомлілу голову матері сеї, пожертвував для неї усім — життям, маєтком, від ганьби врятував, від смерті — він, звитяжець?!
Хто має тут заслуг більше, нехай той і бере владу! Кому вона справедливіше належить, нехай у того в руках і буде. Він залюбки зречеться цього тягаря, залюбки Богові й Речі Посполитій скаже: "Відпустіть слугу вашого з миром", бо він уже геть змучений і знесилений, хоч таки певен: ні пам'ять про нього, ні могила його забуті не будуть.
Але якщо нікого достойного немає, то він двічі й тричі дитина, не муж, як влади цієї, цієї сонячної дороги, цього чудового, нечуваного прийдешнього, у якому для Речі Посполитої порятунок, слава, могутність і щастя, має зректися.
І чому?
Князь знову гордо підвів голову, і жагучий погляд його впав на Христа, але Христос голову на груди схилив і мовчав, такий скорботний, ніби його щойно розіп'яли...
Чому? Герой скроні спаленілі руками стиснув...
А може, це і є відповідь? Що означають ці голоси, котрі серед золотих і веселкових видінь слави, серед шуму прийдешніх перемог, серед передчуттів величі й могутності так невблаганно волають у нього в душі: "Ох, зупинися, нещасний!" Що означає цей неспокій, котрий безстрашні його груди тремтінням якоїсь тривоги охоплює? Що означає — тоді, коли він найзрозуміліше і найпереконливіше доводить собі, що мусить узяти владу, — той голос, котрий із глибин сумління йому шепоче: "Ти помиляєшся! Пиха тобою рухає, сатана пихи королівства тобі обіцяє!"?
І знову страшна боротьба закипіла в душі у князя, знов підхопив його вихор тривоги, невпевненості й сумнівів.
Що робить шляхта, котра замість рейментарів до нього поспішає? Топче закон. Що робить військо? Порушує дисципліну. І він, громадянин, він, жовнір, має очолити беззаконня? Має прикрити його своїм іменем? Має перший подати приклад безкарності, сваволі, неповаги до законів, і все тільки тому, щоб владу двома місяцями раніше захопити, бо, якщо королевича Карла буде обрано на трон, влада ця і так його не мине? Невже він має подавати такий жахливий приклад прийдешнім вікам? Що ж тоді станеться? Сьогодні так учинить Вишневецький, завтра — Конецпольський, Потоцький, Фірлей, Замойський або Любомирський. А якщо кожен, не зважаючи на закон і покару, на догоду тільки власній амбіції чинити почне, якщо діти наслідуватимуть батьків і дідів, яке прийдешнє чекає на цей нещасний край? Хробаки свавілля, безладдя, користолюбства й так уже точать стовбур цієї Речі Посполитої. Під сокирою братовбивчої війни сиплеться потрух, усохле гілля опадає з дерева. Що ж буде, коли ті, хто дерево це мусить оберігати й стерегти як зіницю ока, самі вогонь підкладати почнуть? Що ж це буде? Ісусе! Ісусе!
Хмельницький теж публічним благом прикривається, а сам тільки те й робить, що супроти закону і влади повстає.
Дріж пройняв князя з ніг до голови. Він заломив руки: "Невже мені судилося стати другим Хмельницьким, праведний Боже?!"
Але Христос голову на груди звісив і мовчить, такий скорботний, ніби його щойно розіп'яли.
Князь терзався далі. Якщо він візьме владу, а канцлер, сенат і рейментарі оголосять його зрадником і бунтівником, що ж буде? Ще одна братовбивча війна? А, крім того, хіба Хмельницький найбільший і найгрізніший ворог Речі Посполитої? Адже ж не раз її спостигали ще більші напасті, адже ж, коли двісті тисяч залізних німців ішли під Грюнвальдом на Ягеллові полки, коли під Хотином пів–Азії стало до бою, загибель іще ближчою здавалася, а що сталося з цими ворожими полчищами? Ні! Річ Посполита воєн не боїться, і не війни її занапастять! Але чому ж при таких звитягах, такій прихованій силі, такій славі вона, котра розгромила хрестоносців і турків... такою слабкою і безпомічною стала, що перед одним козаком упала на коліна, що сусіди рвуть її кордони, що сміються з неї народи, що голосу її ніхто не слухає, гніву не надає значення, а всі пророкують її загибель?
Ох! Це ж пиха й амбіція магнатів, це ж самоуправство, це свавілля цьому причина. Найгірший ворог — не Хмельницький, а внутрішній нелад, а сваволя шляхти, а нечисленність і безкарність війська, бурхливість сеймів, чвари, розлади, безладдя, недоумство, користолюбство й недисциплінованість, недисциплінованість передусім! Дерево гниє і трухлявіє зсередини. Минає трохи часу, і перша буря валить його, але злочинець той, хто до цього руки докладе, проклятий той, хто приклад подасть, проклятий він і діти його до десятого коліна!..
Іди ж тепер, звитяжцю під Немировом, Погребищем, Махнівкою і Старокостянтиновом, іди, князю–воєводо, відбери владу у рейментарів, розтопчи закон і повагу до верховників, подай приклад нащадкам, як роздирати нутро матері.
Страх, розпач і безумство спотворили князеве обличчя... Він жахливо закричав і, вчепившись руками у власну чуприну, упав пластом перед розп'яттям.
І каявся князь, і бився достойною головою об кам'яну підлогу, а з грудей його чувся глухий голос:
— Боже! Помилуй мене, грішного! Боже! Помилуй мене, грішного! Боже! Помилуй мене, грішного!..
Рожевий світанок займався в небі, а невдовзі встало й золотаве сонце і осяяло залу. На карнизах защебетали горобці й ластівки. Князь підвівся з підлоги і пішов розбудити свого пахолка, Желенського, що спав по той бік дверей.
— Біжи, — сказав він йому, — до вістових і звели їм скликати до мене полковників, котрі стоять у замку і в місті, кварцяних і ополченських.
Через дві години зала почала заповнюватися вусатими й бородатими постатями жовнірів. Із князівських людей прийшли старий Зацвіліховський, Поляновський, Скшетуський із паном Заглобою, Вурцель, оберштер Махницький, Володийовський, Вершул, Понятовський, майже усі офіцери аж до хорунжих, крім Кушеля, посланого у роз'їзд на Поділля. Із кварцяних були Осинський і Корицький. Багатьох зі знатної шляхти й ополчення не можна було з перин постягати, але й цих усе–таки зібралося чимало, а поміж ними знать із різних земель, від каштелянів аж до підкоморіїв... Чулися перешіптування, розмови — усе гуло, як у вулику, а погляди були звернені на двері, звідкіля мав зайти князь.