— Чого стоїмо? Бачиш, у третьому вагоні дитина померла, а там стара відходить, молодицю Одарку вже поховали, їсти нема чого.
Він руками замахав:
— Нічого не знаю, сам радісінький вас здихатися, а то ще епідемії почнуться, та поки губернатор розпорядження не дасть, ніхто не знає, куди вам рушати.
Пішли ми до губернатора, то місто неабияке — губернське, та тільки в центрі трохи на наше схоже, а по околицях справді як на краю світу, і жінки всі, як примари, у покривалах, тільки очі в щілинки дивляться. Ну, те нам усе без діла. Пішли на головну площу, нам вказали, де губернаторський дім. Та скрізь високі пороги на наші ноги, а тут і поготів. Стоїмо. Голодні, брудні, сонце палить немилосердно. Стоїмо. Там же нас, за станцією, жінки, діти та стареча чекають. Не можемо прийти без відповіді, без наказу, що далі робити. Довго стояли.
Нарешті вийшов якийсь у мундирі, пенсне на носі, поглянув, примружився.
— Ідіть, люди добрі, у вагони і чекайте, поки розпорядження буде.
А хтось і шепнув з тамтешніх — цікаві ж зібралися навколо:
— Це не губернатор, це його секретар.
Деякі з наших дядьків насмілилися, підступили ближче.
— Доки ж нам чекати? Діти, старі хворіють, мруть! Хай сам губернатор вийде.
Тут інші підхопили:
— Ми жити, робити, а не вмирати їхали. Хай сам губернатор вийде.
А той, секретар, як заверещить, аж пенсне з носа впало:
— Бунт? Зараз солдатів, козаків викличу! Ідіть по-доброму, чекайте.
Ну, "по-доброму" не пішли. Ми з площі не рушили, поки солдати не з'явились. А тоді колотнеча така знялася, що й не розказати! І мене трохи не забрали. Правда, кого забрали з наших дядьків, другого дня випустили і відвезли нас ще далі, поки не опинились ми серед пісків та голого каміння. Що там робити? З чого життя починати? Почали його з кладовища — стільки вже там у дорозі поховали в тій пустелі безводній, її тільки жінки своїми слізьми й росили.
Якось караван проходив, малі кричать: "Які коняки чудернацькі!" — а то верблюди йшли, а самому, повірте, так забажалося — хай би наша коняка заіржала! Караван коло нас зупинився. Дали нам води, хліба плескатого, дітей молоком верблюжим напоїли — ні ми їхньої мови, ні вони нашої, а порозумілися. Хитали головами, гомоніли між собою, нам на далекі гори показували, щось радили, з таким жалем головами хитали. Мені аж сумно стало, що проїхали. А ми далі рушили. Куди? Світ за очі, і самі не знаємо куди.
Тільки зупинились на перепочинок, Матвійко, ваш хрещеничок, вже недужий лежав. А що то за хлопчик був, коли б бачили! І розумне, і таке ж утішне, веселе, як горобець... Теж захворів, усі діти почали хворіти — кого пропасниця била, хто від дизентерії конав. Наш лежав, не вередував, зітхав тихо, як старий, і все пити просив. Яка там вода у пустелі? Ані річки, ані озерця давно не бачили. Дали йому трошки, що нам з каравану налили,— скільки там вони самі могли дати? Мале не розуміє — як то води нема, стогне: "Води з кринички... Мамо, татуньо, напитися... дайте води з кринички..."
Нічого більше й не просив. Тільки води з кринички...
Кум затулив обличчя картузом, стримуючи ридання. Слухала мовчки Марія Олександрівна. Що могла сказати? "Навіщо поїхали?", "А ви б краще отак зробили..."
От чого не могла виносити, коли люди кажуть з упевненим виглядом: "А я б на вашому місці..." Сама не раз чувала таких мудрих, поміркованих добродіїв.
Переселення народу...
їй страшно бувало в дитинстві, коли читала в книгах, вчила з історії, як люди, інколи цілі племена, народи чи то під час війни, навали ворогів, чи в часи смертоносних епідемій, чи якоїсь іншої стихійної біди мусили зніматися з рідного місця і рушати в невідомість...
А кум тихо знову розповідав — мабуть, уперше після свого лиха, бо зустрів людину з того, наче вигаданого, небувалого ніколи минулого, і вперше їй міг вилити свою душу — розповідав подробиці того страшного рушення. Як уранці знайшли затишне місце під каменем і поховали Матвієчка, а незабаром і жінку Мотрю, а потім Галочку — старшеньку. І тоді Прокіп подався геть... Назад, додому? Поки що куди доведеться. Тепер сам-один. Бурлака. За якийсь шматок хліба праця знайдеться. Кілька таких безталанних, самітних зібралося з різних місць, горе їх з'єднало. Отут, у Ставрополі, почув несподівано прізвище Лобач-Жученко, розпитав. Справді, Михайло Дем'янович тут жив, а тепер в Олександ-рівській слободі, не так вже й далеко. Ну, певне, думаю, і кума наша тут, і так вже побачити захотілося, ви вже пробачте...
— Що ви! Що ви! Та як це можливо — близько тут, і не навідатись! Ми ж не чужі. А може б, ви тут лишилися? — спитала Марія Олександрівна.— От шкода, що Михайла Дем'яновича нема, та тут робота знайдеться, справді, куме!
— Ні,— похитав головою Прокіп.— Вже не оді-б'юся від товаришів. Набирають ватаги на Волгу, туди подамся. А тоді оживу колись, може, і на Дніпро. Несила зараз туди повертатися...
Він був якийсь знетямлений, не могла ожити, заспокоїтися його скривджена душа.
Усе поволі розповідав, згадував, і як рефреном кожної розповіді закінчував про Матвійка, свого улюбленого сина:
— Не вередував... не плакав... не скаржився, а горів, як жар, тільки й вимовляв вже ледь-ледь: "Води з кринички... води з кринички..."
Як поривно, одним подихом написала вона кілька розділів задуманого великого роману! Це ж саме вона казала і писала редакторові "Киевской старины", що закінчить і надішле. І назва була для нього — "Чужина", хотілося ще зібрати матеріалів, фактичних, може, й статистичних відомостей про переселення бідаків на чужі землі, може, й не тільки про українців, про зустрічі з тамтешніми старожилами, взаємну допомогу. В голові роїлися плани, епізоди, ні, недарма вона стільки попоїздила по різних кутках Російської імперії другу половину свого життя, недарма довелося стикатися з дрібним чиновничим прошарком, з бюрократами, що на місцях уявляли себе можновладними правителями, з ліберальними балакунами різних мастей. Стрічалася з палкою молоддю, що часто нерозсудливо та одчайдушно кидається на боротьбу з ними.
Всі один за одним проходили перед нею. Авжеж, голова — як торба, що бачить, те й сховає. І цей твір не відходив від неї, він поповнювався в уяві новими картинами, що їх довелося побачити під час війни, ганебної війни з японцями, спробами народу відвоювати свої права у 1905 році. Але, може, через ці великі й фатальні події все відкладала свій твір.