То вона замолоду любила переїзди, легко знімалася з місця, а тепер так розуміла, що то значить "удома". Як їй важко було переїздити з милої Богуславщини над Россю, але так склалися обставини у Михайла Дем'яновича, й вона жадала швидше їхати. Навіть не з усіма попрощалася. От до свого останнього хрещеничка не зайшла.
Хрестини відбулися незадовго до їхнього переїзду. Мати — моторна, працьовита молодичка, якось приходила до "панів Лобачів" білити кімнати і так це ловко, швидко, наче аж весело робила, що Марія Олександрівна прийшла на хрестини, побачила, що й їхня бідненька хатина розмальована квітами і в ній такі пахощі від різних трав — і м'яти, і чебрецю, коло хати малесенький садочок — одна велика крислата вишня, за тином криниця. Мотря-мо-лодичка все хотіла показати, усім похвалитися.
— Оце моя старша донечка. їй уже третій рочок, Галочка, а оце наша вишня, хоч стара, а така родюча. Оце вареники з її вишень, а оце криничка за тином — з усього кутка люди воду беруть: така смачна.
— Вода як вода, як в усіх криницях, — мовив чоловік, соромлячися жінчиного базікання та похвальби.
— Краще б горілка, а то знайшла, чим хвалитися — водою,— підморгнув хрещений батько, хоч підстаркуватий, та бадьорий і відомий на все село балакун — Мотрин дядько Гнат, як скаже та при-каже, то й молодим не справитись.
— Е, не кажіть, не кажіть,— заторохтіла сусідка баба Горпина, одна з таких, що без неї ніде каша не звариться.— Криничка — святе діло. Я звідки не повернуся — чи з буряків, з заводу, чи з Богусла-ва,— одразу своєї водички як нап'юся, то й полегшає.
— Слухайте, слухайте їх, Маріє Олександрівно,— махнув, ніби перепрошуючи, дядько Гнат,— одне слово — баби.
Проте Марія Олександрівна випила-таки з чистого кухлика водички'—треба ж було покуштувати, щоб не образити, та й вона ж наче серцем відходила від розмов, міркувань про дошкульні великі і дріб'язкові неприємності на роботі Михайла Де-м'яновича.
Як сама поїхала назавжди звідти, вже увірвався зв'язок. Коли-не-коли одержувала короткого листа — на аркушику з школярського зошита великими літерами кілька рядків, і в них майже ніяких повідомлень, а самі поклони та привіти — це вже якась кума продиктувала.
То вже було на Ставропольщині.
Несміливо у хвіртку зайшов дядько з торбиною в руках. Обличчя запорошене, як після довгої, важкої дороги. Спочатку видався старим. Може, просто старець? Тихо зайшов, зупинився, оглянувся, постояв, начебто не наважувався — чи йти, чи не йти далі. А Марія Олександрівна саме вийшла на ґанок.
Подорожній ступив крок до неї. Щось знайоме було в посірілому не лише від пороху шляхів, а від якоїсь незмірної туги обличчі.
— Ви не пізнаєте мене? Я ж ваш кум Прокіп з Хохітви. Ви у мене хлопчика хрестили,— і немов спіткнувся на останніх словах, немов не було вже сили казати далі, лише благання в очах: "Пізнайте, пізнайте мене, я ж ваш кум з Хохітви".— Мотря, жінка моя, до вас інколи ходила...
Він стояв, мнучи благенького картуза в руках — великих, роботящих, жилавих, і, певне, ніяково йому було — хіба лише в нього хрестила пані Лоба-чиха?
Марія Олександрівна згадала моторну молодичку, садочок, стару вишню, вона ж не раз до них приходила і приносила хрещеничку подарунки.
— Куме, пізнала, пізнала вас! Та як же ви тут опинилися? От вже не чекала! Заходьте, заходьте до хати, прошу вас Ну, як там мій хрещеничок, Матвійко? Правда ж, Матвійко? Мабуть, вже нівроку парубійко виріс? Та ви сідайте. Шкода, що Михайла Дем'яновича нема, він у відрядженні. Ви поснідайте спочатку — тоді все докладно розповісте, як там Мотря, Галочка? Аякже, всіх, всіх пам'ятаю, і кума Гната. Та ви їжте, їжте,— промовляла вона, підсовуючи молоко, хліб, яйця, що були на столі, наливала гарячий чай. І раділа, побачивши земляка, і якось тривожно стало, дуже він змінився, а така була міцна, гарна пара з Мотрею!
Кум не відмовлявся, хоч і не хапався до їжі. Йому наче легше було відтягти розповідь, і хоч, видно, в дорозі важко було, їв, не поспішаючи, статечно, а потім, зібравши крихти коло тарілки з скатертини і теж проковтнувши, втупив у куток очі, і побачила Марія Олександрівна, як у глибоких зморшках обличчя потекли дві сльози.
— Питаєте, як хрещеничок? Мотря, Галочка? Нікого нема. Нічого нема. Чули про переселення? От і я спокусився, бо зубожіли вкрай.
І він розповів страшну історію свого горя. Не лише свого.
Перед очима Марії Олександрівни слово "переселення" стало зримою марою — наче масовий похорон. Спочатку міркування, сперечання, "сто баб, сто рад", несміливі надії, що їдуть же на ліпше, де землі вдосталь, тільки працюй. Золотих гір не обіцяли, але земля, праця, якої ніксщі не боялися, гроші на переїзд — ото вже здавалось якимось порятунком.
— Мотря довго не хотіла переселятися. А я аж сварився — треба ж про дітей думати, та й самим ще вік жити. І що їй та хата порожня, вже й нема чим латати, той садок, що мізинцем виміряти можна... Та як заночували просто неба, наче на краю світу, де опинились сотні нас, переселенців,— навколо самі піски, не степ буяє, а якісь колючки з пісків стирчать, удень спека морить, уночі холоднеча заснути не дає,— отоді й згадали свої садоч-ки-мізинчики.
— Куди ж ви поїхали? Як вас везли? — спитала Марія.
— Та вешталися поміж селян там, удома, якісь людці, казали про Середню Азію, де незаймані землі, і перевезуть задарма. Ну що ж, напхали у товарняки, як скотину, та, здалося, нічого, перетерпимо, трохи можна й потерпіти, все життя терпимо та сподіваємось. Ідемо. Тиждень, другий, третій, вже й ніякого начальства не бачимо, іноді наш поїзд кудись за верстви від станції заженуть, стоїмо. Жінки повилазять, у казанках щось варити дітям почнуть, хоч і забороняли вогонь розводити, та як же дітей місяць везти? І стоїмо ж годинами, а то й цілісіньку добу, коли раптом сюрчок — швидко по вагонах, кричать, лементують матері, щоб мале десь не лишилося. Харчі, що на дорогу запасли, вже всі поїли, діти хворіти почали. У місті, останньому місті, де поїзд зовсім зупинився, стоїмо два дні. Нікуди нас не везуть, ніхто до нас не виходить, начальник станції потилицю чухає, мовляв, ніяких розпоряджень про вас не маю, і де ті язикаті поділися, що дома так розписували? Та ми їх вже й спочатку не бачили — все мінялися, та все кивали Іван на Петра, Петро на Івана, і розібрати, від кого залежимо, не можна. А тут уже до начальника станції всі чоловіки гуртом: