"Води з кринички". Вона не могла забути цих слів, і вони зв'язувалися у неї з пориванням людей до життя, до волі. А для неї самої, особисто для неї, отак би сісти і припасти знову до своєї праці, яка єднала її з людьми. Оце була для неї її "вода з кринички". Невже стільки років минуло з того дня, коли вона рвучко накидала ці сторінки, що їх переглядає зараз під своєю грушкою? їй здається, псе оживає перед нею. Тільки б зміцніти. Вона писатиме далі цей твір.
Весна і літо не принесли жаданого поліпшення здоров'я. Стала погано бачити, ноги були як тягарі, і ця задишка... Говорять про якусь операцію. Вона згодна, вона не боїться болю, може, справді їй стане легше і вона писатиме? А Михайло Дем'янович і Ганна Степанівна задоволені, що умовляти не треба.
Раптом їй стало гірко на серці, і вона сказала чоловікові:
— Ти не покинеш мене тут?
— Ну які ти дурниці кажеш,— мовив він.
Вона сама розуміла, що запитання якесь безглузде, та їй хотілося почути щось ласкаве, лагідне, і вона мовчки відвернула голову. А може, він просто хотів припинити таку розмову, та не зумів зробити це делікатніше? Адже він все виконував і турбувався про все, але їй було гірко і боляче, що він часто буває роздратований, і вона згадувала Митю. Останнім часом вона саме його згадувала, і Бог-дася давнього, колишнього... Милий мій Митя... дорогий мій Богдась... А Михайло Дем'янович дратувався, як часто дратуються здорові заклопотані люди, коли їм доводиться доглядати хворих, і кожне бажання їхнє здається вередом, примхами. Здорові забувають, що часто старі і хворі просто неспроможні зробити для себе найменшої дрібниці, без якої, можливо, могли б і обійтися!
Але ж Митя ніколи не був таким, коли вона хворіла, думала вона, забуваючи, що Митя був молодим, закоханим у неї, тоді молоду і гарну.
Обоє були молоді...
Стало зовсім важко, коли вже неспроможна була посидіти за своїм столиком. Певне, не топтати їй більше рясту, і лише одна перед нею неминуча стежка — по той бік, у засвіти.
— Ти мене поховаєш під моєю грушкою,— сказала вона чоловікові.
— Ну, знову балачки! Оцей новий лікар, що оглядав тебе, мені здається, тямущий, а той, попередній, неправильно лікував.
Софійка тихенько шморгала носиком. Зовсім не треба, щоб пані оглядали ці лікарі. Коли б її тітка привела стару Лейлу, ота б вилікувала її любу, добру пані своїми травами, назбираними в горах. Вона несміло сказала про це Ганні Степанівні, яка всім тепер порядкувала в домі, і та аж засичала на неї, і Софійка злякалася, що її зовсім проженуть і вона не зможе навіть підходити до пані, коли її на хвилинку лишає пан хазяїн. А він, Михайло Дем'я-нович, майже не відходив, і дуже непокоївся, і хвилювався. Він дав уже знати і Богданові, і Борису, що матері зовсім зле. Сини приїхали. Дивилися на найріднішу в світі для них людину, для якої вони завжди були найдорожчим за все, а вона лежала майже нерухома, часто непритомніла, і вони не знали, що вона думає, що відчуває в свої останні хвилини. Вони обидва взяли міцно за руки Михайла Дем'яновича — один був його друг-товариш, другий — син.
Раптом їй стало легше, вона прийшла до пам'яті, навіть стиха розмовляла, перестала задихатися. Може, це було тільки тимчасове погіршення? Сини мусили терміново повертатися до Петербурга.
— Мама одужає, і ми сюди приїдемо у відпустку,— заспокоювали вони і батька, і себе.
Марія Олександрівна цього разу напрочуд спокійно поставилася до їхнього від'їзду — може, їй це говорило про можливе одужання? А може, просто втомилася... Про що вона думала?
Коли б знати... Перервана записка на півслові, де писала вона про самотність, непоправну помилку в житті, що одружилася з Михайлом Дем'яновичем, де згадувала милого свого Митю, дорогого Богдася, лежала під подушкою, у неї не було сил дописати, і невідомо, що дописала б...
Сини поїхали, Михайло Дем'янович не відходив, а коли йшов з кімнати, одразу нечутно наче влітала
Софійка, а не Ганна Степанівна, якої зараз Михайло Дем'янович уникав, а та, ніби не помічаючи цього, порядкувала по господарству, бігала по подвір'ю, щось завжди примовляючи.
— Все мугиче, чужий вік ліче,— спересердя буркнула куховарка.
До кімнати зайшов Михайло Дем'янович. Софійка, яка сиділа на підлозі, притулившись щокою до ніг хворої, вкритих ковдрою, одразу нечутно вислизнула за двері і присіла там — а що, як потрібна буде?
Михайло Дем'янович дивився на свою дружину, і було йому страшно. Як він без неї? Що він без неї? Дійсно, останнім часом він дратувався, часто бував несправедливим, забуваючи, як вона витягала його з усіх лих, морально підтримувала, а він Інколи думав саме те,— що в молодості, коли був закоханий, відкидав,— що вона набагато старша за нього, а от він вірний їй все життя, власне, і зараз він не старий, коли вона зовсім стара. Та в ці хвилини, дивлячись на її змарніле за хворобу обличчя, він відчував, що усе віддав би, коли б вона знову одужала, коли б почув її голос, як наспівує любі пісні, як розмовляє з ним, і відчував себе нікчемним, недостойним її, талановитої, розумної жінки, яка,— що там обманювати себе — принесла в жертву стільки свого життя заради нього, була йому другом, уважним, дбайливим.
Тепер все, все своє життя він віддасть їй. Хоч би вона прокинулась. Сказала щось. Йому сказала. А може, вона не спить, може, вона непритомна?
Він і вночі не відходив. А дружина все не розплющувала очі, нічого не казала і дихала все важче й важче.
Прийшов лікар — сказав нерішуче: "Спробую грілку поставити".
Михайло Дем'янович відчув — це для годиться.
Він розумів, боячися й подумки сказати це слово — "агонія".
Хоч би вона на мить прийшла до пам'яті. Простила його. Попрощалася з ним.
Раптом вона заворушилася, відкрила очі, тихо прошепотіла: "Води..." — і, здавалось, ще хотіла доказати, та не було вже ні краплинки сили до життя.
— Зараз, Марусенько, зараз,— кинувся чоловік, але вона вже змовкла навіки. Та й не тієї води вона жадала.
Василь Миколайович Доманицький перший взявся до вивчення, дослідження життя і творчості Марка Вовчка. Він, на превеликий свій сум, не встиг особисто познайомитися з Марією Олександрівною, тільки листовно, та й то листи через її хворобу писав чоловік Михайло Дем'янович, знайомство було заочне і з нею, і з ним. Заочно відчув горе Михайла Дем'яновича після її смерті і всією душею співчував йому, і обидва вони добре розуміли, як треба зберегти пам'ять славної письменниці.