Сперши голову на стиснуті кулаки, Маркіян вдивлявся в цього суворого чоловіка з цяточками ряботиння на обличчі і співставляв його з його ж поезією: зовнішній образ Гощинського і його сутність — поезія — дивно співпадали, Маркіян брав собі тепер Северина за еталон. Він сам повинен таким стати — цільним, єдиним, який не знає геттівського роздвоєння на обивателя й поета, в якого кожен крок суспільної поведінки співзвучний з кожним словом творення.
Пан Уруський жував довгі вуса, чекав, поки молоді розпочнуть розмову, а що мовчанка тривала далі, вирішив її сам зрушити. Повернув голову до дверей, що вели на кухню, гукнув:
— Льокай, кави з кожушком!
Тоді, підкрутивши руді вуса, заговорив до Маркіяна:
— Пана Маркіяна ми давно не бачили… Так, так, Тадзьо казав мені, що вирядив вас до Дикова… Ви вже повертаєтеся з Княжого? Ні? По дорозі вступили до нас? Похвально, щиро раді! Анно, я ж говорив, що пан Маркіян по вуха закохався в тебе… Боже, як ви обоє почервоніли!.. Ну і як там, у Дикові, впорядкували книгозбірню Тарновських? Розумію, розумію, це неможливо зробити за такий короткий час, але хоч трохи довели до порядку ті скарби… Неоціненні скарби, історія Польщі!
— Не тільки… — підвів голову Маркіян і знову опустив її на стиснуті кулаки.
— Певно, певно — Слов'янщина!.. Тадик повинен зайти до мене, давно не був, але тепер у нього господарські клопоти, весна… А ще зайнявся Підгорецьким замком, спадщиною по Ржевуському. Всі ті книжки й картини, які ще зосталися після пожежі, хоче передати в Оссолінеум, потрібно те все задокументувати, перевезти… Ах, пан Маркіян нічого не знає. Прецінь так, вас тут не було. Отже, Едмунд, той безпросвітний пияк і меланхолік, вбив собі в голову, що його вуйко, авантюрист Емір–Ревуха, визволить зі своїми козаками Польщу, йому ж, Едмундові, випаде стати духовним вождем нової Речі Посполитої… Ревуха безслідно пропав, нічого не чутно про графа Леонтія, який під час повстання жив у Кракові, а Едмунд запив ще дужче, до тихого божевілля, — все скаржився, що наш народ не вартий святого вогню його душі і розуму…
— Останній, слава Богу, крах аристократичних ілюзій наших зідіотілих сарматців, — вставив Гощинський.
— Отже, Едмунд, — продовжував Уруський, — щось там писав, ви, мабуть, про це чули, — якийсь політичний трактат, а як почалися обшуки, ревізії, він злякався, що доберуться й до нього. У стані цілковитого сп'яніння замкнувся у своєму кабінеті на ключ і почав палити папери. Штори, килими, гобелени — все те спалахнуло, нещасний не зумів, видно, відчинити двері, згорів на вуголь… Пожежу люди погасили, дещо врятовано.
Маркіян скоробився: він бачив колись того звироднілого аристократа, щиро бажав йому небуття і забуття, але так… отак спектися, як поросяті, — бррр!..
— Вуєчку, — Анна повернула до Уруського голову, глянула з докором, — ви не можете перемінити тему розмови?.. У нас сьогодні така подія, свято — зустрілися молодий русинський поет з відомим польським, чей же можна порушити інші проблеми, цікавіші, ніж смерть пропитого параноїка.
— Маєш рацію, доню, — підкрутив вуса Уруський. — Де ж кава? А–во, вже несе… Прошу, пригощайтеся. Кавуся по–турецьки, кожушок по–польськи… Так, так, само собою розуміється, — ми не повинні були й згадувати Ржевуського… Краще якби панове поети прочитали свої вірші, а потім ми всі послухали твоєї гри!
— Яка тематика ваших поезій, пане Маркіяне? — спитав Гощинський, помішуючи ложечкою каву; імпульсивний і нетерплячий, він ніколи не вичікував, поки розмова сама перелаштується на інший лад.
— Та, що і ваша, — так само прямо відтяв Маркіян і враз знітився, спохопився, адже перед ним сидів славетний майстер, перший після Міцкевича. — Ні, ні, я не роблю жодних аналогій, ви для мене… Але тематика та ж — Україна. Тільки з тією, певне, різницею, що пробує її інтерпретувати українець…
— Це нове, скажу вам, і дуже цікаве явище, — мовив у задумі Гощинський. — Я хочу його збагнути. Мені здається, що колись з ним будуть рахуватися всі мої родаки… З української народної пісні виростає оригінальна література, — це новизна, досі ж бо та пісня була лише Меккою для деяких польських і російських поетів.
— Була міфом, з якого зручно черпати образи, символи, теми, — і не більше, — підключився в розмову Уруський.
— Не зовсім згоден з вами. — Гощинський позирнув на Маркіяна: на його обличчя підпливали від шиї рум'янці. — Не згоден, добродію… Пісня для України — то не тільки поезія, а й історія, і вітцівська могила. Хто не вміє глибоко вникнути в український фольклор, той нічого не дізнається ні про нинішнє життя, ні про історичне минуле цього народу. А його історія — не міф… Козаччина, приміром, не вискочила, як Афіна з голови Зевса, а зродилася з дуже конкретних соціальних причин. Інша справа, що сьогодні ми повинні шукати в історії фактів, які не роз'єднували, а єднали наші народи, — в ім'я визволення всіх слов'ян від абсолютизму.
— І тому кожен слов'янський народ хоче нині себе визначити, збагнути, хто він є і що має, щоб самоусвідомленим і не впорожні міг прийти до слов'янської сім'ї, — тихо проказав Маркіян. Він опускав долу очі, щоб не видати свого хвилювання. — 3 того, як ви мовите, міфу, пане Уруський, — Шашкевич підвів голову, — зродилися у Харкові аж три часописи, в яких друкують свої твори українські письменники — Квітка–Основ'яненко, Гулак–Артемовський, Боровиковський… У театрах — в Києві, Полтаві, Ніжині — йдуть їхні п'єси, а серед них "Наталка Полтавка" нашого славного Котляревського. І нічого дивного, коли на заході України теж народиться колись оригінальна література…
— Ілюзії, ілюзії, пане Маркіяне, — пожував вуса Уруський. Він був невдоволений розмовою. Галицька Русь — це зовсім щось інше, ніж та — києво–полтавсько–харківська Україна. Галіція навіки до Польщі приросла, і вирвати її з єдиного організму — ілюзії…
— Чому ілюзії, вуєчку? — Анна повернула голову до Уруського, її довга біла шия з голубими прожилками осліпила Маркіяна, і він знову опустив голову. — Чому ви, старші, такі закостенілі у своїх поглядах, хоч показна демократичність з вас так і випирає… Я відшукала свою батьківщину в Огінському й Гощинському, — так, так, вуєчку! — то чому не має права пан Маркіян віднайти свою в Котляревському? Чому? — Тон її голосу був схвильований, вона пригашувала роздратованість вимушеною посмішкою. — Ілюзії — це п'яні марення Ржевуського, який все своє життя звинувачував існуючий лад, а для свого народу не зробив ні крихти доброго діла і вмер озлоблений на свій власний народ… Ілюзії — це бравада ваших псевдопатріотів, що називають авантюристами тих, які в голоді й холоді йдуть до своєї уярмленої вітчизни, а зустрічаються з байдужістю її розбещених синів… Любов до рідного краю, як би він не називався, — це не ілюзії, а реальна сила!