— Боже, — розвів руки Уруський, — новоявлена Жанна д'Арк! Неофітка, нова людина! — Він намагався іронією розрядити напружену атмосферу.
— А ви, вуєчку, ніколи не задумувалися над тим, що люди міняються, що ніщо не дається навічно? Що сльозливі трістани у свій час ставали кумедними донкіхотами, потім — розчарованими чайльдгарольдами, а нині героями в темряві, і ізольди, і дульсінеї вже не бачать їх, не знають і не відають про їх самопожертву і любов?
Застигли кожушки на каві, Маркіян і Северин з подивом слухали слова Анни, і в кожного майнула думка, що на їхній дорозі не вистачить для неї місця. Борці в темряві.
— То що ж ви думаєте чинити після нашого програшу, молоді люди? — Уруський перехилився всім тілом на стіл, переводив погляд з Гощинського на Шашкевича. — Зариєтеся кожен у свою підпільну нору, щоб потім виповзти звідти на братовбивчу війну?
— Ні, пане Уруський, — відказав Гощинський. — Для того, щоб підготуватися для спільної боротьби проти деспотів. Для того, щоб назавжди зникло з ужитку гасло: "Ріж ляха, русина, москаля", а постало нове: "Спільно проти тиранів!". Суспільство вже переконалося в тому, що одним ударом не створиш Царства Божого на землі, що для цього потрібна довготривала, кропітка, самовіддана праця. Найрішучіший прошарок народу уже готовий до боротьби в підпіллі.
Запала знову мовчанка.
— Пане Гощинський, — мовив по хвилі Маркіян, — я недавно зустрівся у Львові з одним дивним чоловіком, який називає себе Агасфером. Він водно твердить, що не подав колись спраглому мученикові води й тепер за те карається і просить, щоб хтось викупив добрими ділами цю його провину. А я думаю, за що караються наші народи? Коли наші провидці вчинили цей гріх?
— Чи довго шукати? Брав кров'ю невинних червенські городи Володимир, а Казимир — Галицько–Волинську Русь.
— А козаки не пішли з Пугачовим…
— А Костюшко зігнорував українців…
— А поляки не підтримали декабристів…
— Їх вину викуповувати маємо ми, — звів брови Гощинський. — Дивно, Маркіяне: ви згадали про Агасфера, а я ось виношую поему "Останній пророк" про Вічного жида, який уособлює русинів… Життя саме підказує, про що писати. Але мені дивно, що між нами стільки спільного… І ще мрію написати поему про татрських збойників. Не для того, щоб воскрешати їх до боротьби, — вони своє зробили і віджили, — а для того, щоб збудити в народі бунтарський дух…
Маркіян підвівся.
— Я щиро дякую за гостину, пане Уруський, а вам, маестро, за потрібну для мене розмову.
Він помовчав, чекаючи, що Анна скаже: "Заходьте до нас, Маркіяне". Але вона не озвалася, і Маркіян ствердив про себе й на диво спокійно змирився з тим, що їхні дороги, можливо, ніколи більш не перехрестяться.
— Що будете робити далі, Маркіяне? — спитав Гощинський, встаючи з–за стола.
— Працювати. Скільки моїх сил… Ви згадали про татрських збойників, а я спімнув нашого опришка Штолу. Бачив його смерть. А що залишилося після нього — не знаю. Чи живе ще в народі отой бунтарський дух?
— Він завжди живе іскринкою під попелом. Покликання поета — роздмухати її.
Маркіян попрощався і пішов стежкою попід Білу гору, минаючи Підлисся, до Княжого. Ішов до матері.
До Устєрік підходили з насторогою; Головацький був спокійний, Шашкевичеві й Вагилевичу мимоволі пробігало морозком тремтіння по тілі. Йшли тією самою, що колись, дорогою — вузькою, з навислою зліва грядою, з якої сповзли зсуви, залишивши після себе безкінечно довгу скалисту стіну; у запаморочливій висоті звисали з неї розкаряччя смерекового коріння і виполірувані вітрами валуни, що трималися невість на чому; крайні смереки вперто хилилися, щоб упасти на дорогу, і чомусь не падали; ця стіна кінчалася аж там, де починала свій стрімкий біг уверх дорога на Красноїлля й Голови, — до неї вже недалеко. Справа потяглися пологі Устєріки, від гостинця до села звивається стежка, яка обминає мандаторію Грдлічки, — ось уже видніє її ґонтовий дах. А попереду, біля красноїльської дороги, стояв колись він, Юріштан…
Головацький усе знав про Грдлічку, Юріштана і Штолу, але не бачив того, що бачили його друзі, тому безпечно йшов попереду, не помічаючи їхньої скритої тривоги. Біля стежки до Устєрік зупинилися: втоптаний путівець звертав круто до села, а обіч у запущеному черешневому саду, у лопухах, будяках і кропиві стояла оспівана і проклята людьми мандатарія.
Яків засміявся, показуючи на будинок.
— Маркіяне, Іване, ваша мандатарія спорожніла, а ви все про Юріштана та про Грдлічку. Вікна навхрест забиті, тут хіба лише сови живуть, ану за мною!
Стежка, що вела до будинку, поросла споришем, видно, давно сюди ніхто не ходив, — що трапилося, де зараз "Грдлічкова неволя"?
На дверях висіла важка колодка, бур'яни і повитиця заповзали з подвір'я на ґанок; хлопці боязко підійшли й заглянули крізь віконні пройми: полупані стіни, стіл посередині кімнати, відкинута ляда відкривала в підлозі чорний квадрат ями, в якій колись живцем гнили люди, а тепер тягнуло з неї пліснявим сопухом і мершею, — хто зна, скільки крові всякло в долівки страшних катуш.
Село здаля дивилося на пришельців маленькими вікнами; першими повибігали з дворів діти, вони боязко підходили і, мов сполохані горобці, втікали чимдуж до своїх обійсть; потім повиходили господарі, але й ті миттю ховалися до хат. Врешті знайшлася одна відважна молодиця з крайнього обійстя: вона, підбадьорюючи себе, енергійно поправила на голові хустку і попрямувала до панів, котрі якогось дідька прийшли до колишньої мандатарії. Гукнула здалеку:
— Нема вже там нікого, нема!
Маркіян пішов їй назустріч, за ним Іван і Яків; жінка зупинилася — насторожена і зла.
— Чого вам тут? — спитала гнівно. — Не дамо знову займати!
— Та ні, жіночко, — посміхнувся Маркіян, — ми не урядники, ми пісні записуємо, то хотіли знати, що тут трапилося, бо три роки тому ми бували у ваших краях і про Грдлічку чимало пісень наслухалися.
Очі в жінки злагідніли, вона склала на грудях руки й прошепотіла:
— Господь змилувався, впросили ми нашого найяснішого цісаря — вигнав катів. Вже легше дихаємо… Йой, та чого стоїте, заходьте до хати, молочка нап'єтеся.
…Василевський щедро заплатив хлопцям за роботу, мали вони за що податися в мандрівку. Про мандри в Карпати домовилися, коли ще верталися з Дикова, але кишені мали порожні, — треба було десь заробити грошей.