Во дні они

Сторінка 2 з 20

Королева Наталена

*

Не повернулись до Вчителя ні Ревіум, ні Леві. Треба було ж або дочекатись, поки Варавва зі своїми шуліками перейде на інше місце, або ж — ще ліпше радила Левина мати — почекати, поки знов Ісус завітає в околиці Маґдали. Таки ж мусить він прийти на свято до Єрусалиму. Отож, тоді вони й підуть за Ним, бо ж піти в Єрусалим — це одна річ, а блукати горами — річ інша!

Та ж і перебувати в Єрусалимі було трохи інакше, як ходити селами в супроводі Вчителя. Не можна було існувати "як птиці небесні". Але, коли вони шукали праці чи заробітку, відповідь для них була все ж та сама:

— Нема. Ну, почекайте, може, по святах.

Від цієї відповіді і бурчання в шлунках Ревіумові та Леві пригасло світло Божого сонця. Ніби перебували на ріках вавилонських, а не в "Святому місті". Щоденним хлібом стала їм безнадія, за напій мали зростаючу розпуку. А така страва не відсвіжувала. Залишалось: жебрати або красти. Та, коли стало найприкріше, доля усміхнулась. Через одного земляка пощастило їм достукатись до підручного Каяфового домоуправителя. І це було неабияке щастя, бо ж у первосвященика Каяфи слуги мали що їсти-пити, а від усяких прохачів та відвідувачів перепадав і свіжий гріш. Працею не морили, бо челяді було аж надто, головно — для репрезентації та варти. Треба було тільки стежити за всім і бути напоготові до несподіваного наказу. Слуги здебільшого лише сиділи, очікуючи розпорядження, вдень під розлогою оливою, в холодку, а ввечері коло веселого багаття, яке запалювали, коли з росою падала на землю прикра прохолода, що зростала попліч із пітьмою.

В тім сталім дозвіллі праця була лише для язиків. А що слуги належали духовному достойникові — найбільше було мови про храмові події. Часто згадувалось і про назарейського Пророка, який безстрашно відважився йти проти Каяфи, потужних книжників[2] та багатирів-фарисеїв[3].

Першого дня, коли почув те наймення Леві, почав був надхненно оповідати про чудо свого зцілення, та земляк-опікун суворо його зацитькав. А "щоб не вийшло чогось через дурня", попрохав підручного домоправителя послати Леві кудись з двору, бодай на гірські винниці. При відході ж порадив:

— Якщо тобі, свате, смакує тутешній хлібець, то про Галилеянина помовчуй. Ми всі — у самих гріхах, ні закону ні святого письма не тямимо, то де вже нам розумітись на чудесах пророків. Розумієш? Ото ж бо й є!

А що Леві тепер не бачив Ревіума, на винниці ж часто говорили про Галилеянина зле та й Левину галилейську вимову нерідко висмівали, швидко блідла згадка про подію, про яку в завчених висловах, мов від когось переказану, колись раз по раз розповідав Леві. Навіть якось похитнулась певність, чи дійсно Ісус врятував його від тієї страшної немочі? Чув бо, як раз сам домоправитель розповідав, що священики видають посвідки про одужання з прокази тим, які мали лише звичайнісінькі чиряки. Коли ж прочув, що у Ревіума відібрали ту священичу посвідку і загрозили, що виженуть зі служби, хоч і з важким серцем, а все ж таки "страху ради" спалив свою на багатті. І тоді заломились крила духу, що підносили вгору до високого, великого, вселюдського, всесвітнього. Натомість у загаслій душі запанували дрібні щоденні обрахунки та наймитська готовність виконувати накази хлібодарця...

Навіть звістка про тріумфальний вхід Раббі в Єрусалим не піднесла духово Леві. Навпаки: відчув якусь гіркість, ніби чимсь ошуканий, відчув, як йому стерпла душа, мов змерзлий гад, не маючи сили напружитись. А коли все ж таки від переказів про стихійне "осанна", про нестримну екстазу мас почало ніби розігрівати Левину душу, вийшов наказ челяді Каяфовій та Анниній чекати в Преторії[4] — в тім ненависнім місці римської влади. Було тут люду, як риби в сітях при багатім улові: ні повернутись, ні спертись, ні прикуцнути. Ноги аж пухли від стояння, спрагле горло сичало. Не ставало сили чекати.

А коли каламутний погляд Леві впав у вибалушені осатанілі очі Ревіума, враз над всіма думками запанувала досада і злість.

— Через Нього ж тут люди гинуть!.. І правда, коли кажуть, що як же Він міг врятувати чужих, коли не було в Нього сили врятувати себе самого! Хіба таки й справді дав себе зв'язати Месія? Та ще на те, щоб судили Його погани-римляни?!.. Он, як ловили Варавву, так він мало не два десятки люду потовк. Дехто вже й на тому світі. Та й з багатирями він довго не розмовляв, потужною рукою оступався за гноблених, хоч, може деколи й вчинив кривду, так...

На білому мармурі підвищення, де засідала римська влада, розцвіли світляними квітами вістря вояцьких списів. Заблищали шоломи, мечі. На повищенні з'явилася біла прокураторська тоґа, й у повній тиші пролунав рівний, певний і байдужий голос:

— Так, кого маю вам відпустити на свята ваші: вашого Царя Ісуса, чи розбишаку Варавву?..

З кількох місць почулися несміливі голоси:

— Варавву!

— Варавву! — раптом вигукнув і ввесь натовп, — і гукав та кричав усе те саме.

Леві глянув на Ревіума й по рухах його губів зрозумів, що й він гукав за Варавву.

На мить йому міцно стиснулося серце болем, соромом і досадою. Відчув ще раз міцного стусана Вараввиног, але неначе щось заломилось в душі, а гадючкою проскочила в розпаленому мозку думка:

— А куди ж ми тоді поспішали?! Коли б не до Ісуса, то й не натрапили б на Вараввині кулаки... Все через Нього... — і повний злости, він заплющив очі та зойкнув щосили:

— Вара-а-вву!..

Не пізнав свого голосу, але вив далі, в спільний тон з усім натовпом:

— Вара-а-вву!..

_________________________________________________

[1] Варавва був, очевидно, не звичайним розбійником, а сикарієм, зелотом, учасником повстанського антиримського руху, і тому в народі до нього була симпатія.

[2] книжники — або садукеї — вища, аристократична верства давньоюдейського суспільства у ІІ ст. до Р.Х. — І ст. по Р.Х. Переважно це були заможні люди, здебільшого належали до священства, відзначалися великим рівнем освіти (тому — "книжники", великою мірою культурно були еллінізовані.

[3] фарисеї — "ті, хто відділилися" — традиціоналістький рух, який сформувався в Юдеї у ІІ ст до Р.Х. Охоплювали широкі верстви юдейського суспільства, славилися формалізмом і суворістю дотримання всіх релігійних законів та обрядів. Національно зміцнили юдеїв у боротьбі з сирійський царством греків-Селевкідів. У І ст. по Р.Х. вони, однак, уже відчутно гальмували духовний розвиток Юдеї.