Тим роздумуванням, щодо яких так "не розумів" — навіщо потребував їх Равві?
Його серце наповнилося різними гострими почуваннями. Але почуття не сприяють спокійній думці. Тому й його думки розбризкувались, як вода від каміння, що зірвалося з кручі. Як було міркувати, коли не над всіма думками зависла одна, невідклична: "Учителя чекає неминуча смерть. Не врятують Його ні слова, ні "вчені", бо ж Він сам не хоче рятуватись..."
— Чи не таки міг я помилитись в розрахунках?.. Так помилитись?! Таки ж усе до найменших дрібниць продумано й передбачено! Аж до найостаннішого меча й наостаннішого самарянина, що мав його в певній хвилині витягти з піхви!.. Як же так? Коли ж стільки чужих життів врятував за ці роки, — хіба не міг вирятувати й себе! Чом не спинив Він мене, коли я на вечері просто дав Йому зрозуміти, куди відходжу?
Хіба він — не Месія?!.. Однак, якщо "Царство Месії" — не те, чим я його уявляю, — так нехай воно ліпше згине! Нехай його не буде зовсім, бо нашим людям воно не потрібне!..
Від того висновку, що видався таким ясним і здоровим, Юда відчув трохи полегшу. Але ж тільки трохи: десь в глибині все ж таки муляла, як дрібний камінчик в сандалі, невгомонна думка: "Невже ж, однак, я... я міг помилитись? Помилитись, як останній селюх?!"
І знову налетіла високою хвилею стихійна тривога: "А що ж, як Він таки дійсно мав перетворити обличчя світу?"...
Мосяжне Юдине волосся підносилось на голові само собою — і смерть Вчителя ставала вже не обвинуваченням у зраді, але просто глузуванням з надлюдських Юдиних зусиль — привести на землю насильством те "Царство Боже".
— Та ж — не для себе! Для блага народного, для усього світу!.. Чи ж не сам Він говорив, що царство здобувається насиллям?! А тим часом, чому ж вступив до Єрусалиму при надхненні всього люду не на коні, не як цар-завойовник, що війну заповідає, але на ослі, як той, хто лише несе вість про замирення?
Небувала втома й чорна порожнеча несподівано так міцно враз охопила Юду, немов він опинився на цілім світі сам-саміський, перед рівною, стрімкою стіною, на яку видряпатись — не може бути й думки. І зі всіх инших трьох сторін стояли такі ж самі височенні гладенькі мури. Як же можна жити далі в цім кам'янім колодязі, щось думати, укладати якісь плани, вболівати над якоюсь "громадською справою"?! Справою?!.. Та ж це вона — ота справа, що для неї Юда жив, це ж вона... Почував, як серце обкипає огидою, образою, ненавистю палкою, як розтоплене оливо. Скреготав зубами, кусав губи й не помічав, як солона кров цівочками заливає йому уста.
— Чи вмер, чи хай умре той, хто — як тепер це ясно! — його, Юдиним Месією, ніколи не був! Бо ж таки Юда знає з досвіду, що безсилий раб милосердям, любов'ю, кротостю ніколи, ніде й нічого досягти не міг. Навіщо ж тоді ота марна офіра?..
Але ж на тім підловився й він сам. Він — передбачливий, мудрий "як фінікіянин", що клопотався найменшими дрібничками, як.. Соломія?.. "Чи ж я не мати синам своїм?".. А тепер і вона, та "мати синів Заведеєвих", має право з презирством дивитися на Юду...
І неначе ще раз щось обернулось йому в голові й у серці. І раптом здалось, що всі його "великі турботи", зрештою, ще дрібніші за Соломіїні клопоти. Такі дрібненькі, як перетертий колесами й потовчений ногами людей і ослів порох шляхів, що сходив їх Юда впродовж свого життя, сходив без пристановища, без щастя... для себе.
І от цей порох заслонив йому Світло Світу... Саме тоді, як жагуче шукав він того Світла, знявся вихор, порох заніс йому очі, скинув його в непродишній куряві в повну пітьму, де світло згасло навіки... Навіки! Так далі вже нема нічого?
Потрусив кучерявою, розчухраною головою в повній розпуці й, не кваплячись, майже не помічаючи, що робить, підсвідомом розіпнув свій ремінний пас. Закинув петлю на галузину першого дерева, на яке впав його погляд. Заглянув у провалля, що роззявилось під деревом і на мить повис над землею, не торкаючись її ногами. Ще й наостанку опекла його згадка про свою "незмінну" засаду — "тільки твердо ступати по землі", а не намагатися безсенсово злітати понад нею...
Але ж призвичаєний до міського життя й міських речей, Юда не розумівся на речах позаміських. Галузина, на яку завісив ремінь, була суха, спорохнявіла. Вона хруснула під тягарем його великого тіла, відірвалася і потяглася за ним у прірву. Глухо стукнула об камінь голова зі сплутаним бронзовим волоссям. І лишила на кам'яній брилі червоний слід. Тіло на мить припало, ніби приліпилось до уламку скелі. Але ж камінь зірвався й розсипався з сухим шарудінням. Скеля неначе відіпхнула тіло — й обтрусилась. Тепер, нічим не стримане, воно летіло з гостряка на гостряк, з виступу на виступ, широко розкидаючи руки, по яких раз у раз бив сук, ув'язаний ременем. Стукаючи розм'яклою головою, переверталось довкола себе, аж поки, внівець розбите, розтовчене, цілком розпороте подовж кам'яними гостряками, воно докотилось до неродючого "мертвого гончарського поля".
Не росли там навіть кактуси. Часами відтіль гончарі брали глину на виріб найдешевших горщиків. І сюди ж викидали череп'я з них, пощерблених і потовчених, з усяким сміттям. А тим черепом був устелений цілий шлях відсіль аж до єрусалимського смітника під міськими мурами — "Геєнни"...
******************************************************************************************************************************************************
ІРОД
— І дійсно ти сам, на власні очі, бачив ту чудодійну зорю? І небо, що відтулилось? І чув ті надземні голоси, які стверджували, що дитина та дійсно є Божий Син, надія народів?
Геліодор — "тінь тетрархова", як називали його дворяни, постелився листом і розклав руки:
— Міцний володар знає, що Геліодор не може вірити темним байкам темних вівчарів. Зрештою, дозволю собі гадати, що й тобі, великий, байдуже, чи Божий то Син чи ні, пророк чи майбутній їх ватажок там народився. Хіба ж Ромул і Рем не обидва були синами Марса?! Але ж переможцем може бути тільки один. Це — ти, наймогутніший...
Тетрарх [] нетерпляче перепинив рабське красномовство:
— Стривай, але ж маги? Халдейські мудреці[], щось ще вони тямлять. А говориш, що сам бачив, як вони вклонялись, як принесли дарунки. Ти ж сам чув їх пророцтва.