— Сподіваюсь, що вам нічого сказати мені,— промовив він з химерною серйозністю.
— Мені? Ні! А вам?
Він запевнив її, що й йому нічого, і попрохав:
— Не треба нічого говорити, м-с Треверс. Не треба й думати. Я певен, що це найкращий спосіб закінчити цей вечір.— У його жартівливому тоні вчувалась справжня тривога,
— Добре,— погодилася м-с Треверс.— Але тоді нам краще не бути вкупі.— Вона попросила м-ра д'Алькасера спуститись і посидіти з м-ром Треверсом.— Хоч він, здається, не дуже-то охочий до розмови,— сказала вона і швидко додала: — І я ще хочу попросити вас про щось. Я хочу сісти тут у кріслі, може засну. А ви розбудите мене десь біля п'ятої.
Він мовчки поклонився і помалу відійшов. М-с Треверс повернула голову й побачила на бригові ліхтар, дуже яскравий серед малих зірок. Вона підбігла на корму і глянула за гакаборт. Ця ніч була точнісінько, як та. їй навіть здалося, що от почує тихе хлюпання й до борту підпливе човен. Та ні звуку не було чути в усьому світі. Вона присіла в крісло, бо зовсім не могла думати. "Отак, мабуть, сплять засуджені перед стратою", промовила сама до себе,— і вії одразу закрились, мов налиті оловом...
Вона прокинулась із мокрим од сліз лицем. їй снився Лінгард, у панцирі, в убранні хрестоносця, але на голові нічого не було. Він йшов од неї кудись у глибину невиданого краєвиду. Вона хотіла швидко вхопитися за нього, але в одну хвилину збіглася юрба арабів у величезних тюрбанах, стала між ними, і він назавжди зник з її очей. їй було найжахливіше, що не могла побачити його лиця. І от вона почала плакати над своєю гіркою долею. Коли прокинулась, сльози ще котилися по щоках, і вона помітила у світлі палубного ліхтаря д'Алькасера, що стояв трохи оддалік.
— Ви мене будили?—спитала вона.
— Ні,— мовив д'Алькасер.— Ви самі прокинулись. Коли я підходив, мені здалося, що ви ридаєте. Та мабуть я помилився.
— О, ні, не помилились. Моє лице ще мокре. Це був сон. Вже п'ять годин? Дякую вам. Я маю дещо зробити до сходу сонця.
Д'Алькасер підійшов ближче.
— Я знаю, ви хочете поїхати на мілину. Ваш чоловік за весь цей час не промовив і двох слів, та цю новину встиг викласти мені.
— А я й не сподівалась цього,— тихо промовила м-с Треверс.
— Він намагався втолкувати, що це не має ніякого значення,— серйозно пояснив д'Алькасер.
— Так. Він зна, про що говорить,— сказала м-с Треверс так гірко, що д'Алькасер збентежився.— Я не бачу на палубі жодної живої душі,— закінчила вона.
— І вахтові сплять,— сказав д'Алькасер.
— В цій експедиції нема нічого таємничого, та я волію нікого не будити. Може, ви самі одвезли б мене в човні?
М-с Треверс здалося, що д'Алькасер вагається. Вона додала:
— Ви ж знаєте, що це не має ніякого значення.
Д'Алькасер поклонився й мовчки спустився з нею у човен. Було страшенно темно і, якби не ліхтар на бригові, д'Алькасер не бачив би куди плисти. Він гріб помалу, озираючись назад. М-с Треверс перша побачила замілину на тлі води.
— Трохи лівіше,— сказала вона.— Ні, в інший бік...— Д'Алькасер послухав її вказівок, але гріб ще повільніше. Вона знов заговорила:
— Як ви гадаєте, м-р д'Алькасер, адже треба платити до останнього цента?
Д'Алькасер оглянувся через плече:
— Так, це єдиний чесний спосіб, хоч, може, і тяжкий для наших боязких сердець.
— Я готова на все.
Він на мить перестав гребти.
— На все, що можна знайти на мілині,— казала далі м-с Треверс.
Д'Алькасер гребнув разів зо два і знов спинився.
— На мілині може вміститись цілий світ страждань. Уся людська злоба і помста.
— Ви, мабуть, маєте рацію,— прошепотіла вона, а він гребнув кілька разів і знову озирнувсь через плече. Вона прошепотіла:
— Злоба, помста,— і почула, як кіль човна уткнувся у пісок. Але не ворухнулась, а д'Алькасер сидів, піднявши весла, і ладен був по першому ж знаку гребти назад.
— Як ви гадаєте, чи я повернусь?
Йому здалося, що в її тоні не було щирості. Але хто зна, що значить ота уривчастість — чи щирий страх, чи тільки гонор. Він не розумів, для кого вона грала роль — для нього чи для себе.
— Я думаю, що ви не зовсім розумієте становище, м-с Треверс, бо ви не маєте з'яви ні про його простодушність, ні про страшенну гордість.
Вона зневажливо подумала, що д'Алькасер чогось не знав, і враз промовила:
— Ви забуваєте, що він страшенно здатний до пристрасті, хоч сам не знає власної сили.
Уже не можна було вагатись в щирості її слів.
"Вона відчула це,— подумав д'Алькасер. Він здивувався.— Коли, де, як і при якій нагоді?"
М-с Треверс одразу встала, і д'Алькасер стрибнув на берег, щоб допомогти їй вийти із човна.
— Може мені пождати вас, щоб одвезти назад? — спитав він, підтримуючи її рукою.
— Нізащо!—тривожно крикнула вона.— Вертайтеся назад. Коли я схочу, щоб мене відвезли, то прийду на це місце і махну хусткою.
Біля їх ніг ще міцно спала вода. Невиразні обриси мілини тікали з очей. Далі, посеред острова височіла чорна купа кущів. М-с Треверс стояла близько біля човна, немов боячись цієї самітної мілини.
— Тут нікого нема,— прошепотіла вона.
— Він десь близько дожидає вас,— сказав д'Алькасер і дужим ударом відіпхнувся в воду.
Д'Алькасер угадав. Лінгард вийшов на палубу ще до того, як м-с Треверс прокинулась з мокрим од сліз лицем. Матроси кілька годин тому вернулись з похорону, і вся команда брига спала, крім двох вахтових, та й вони, коли вийшов Лінгард, тихо пішли з корми. Лінгард сперся на бильця й поринув у сумні спогади минулого. Привиддя літали в повітрі, докоряючи йому не звичайною мовою смертних, а тихими риданнями, тяжкими зітханнями й сумними рухами. Коли він отямився й глянув навколо, вони всі зникли, крім однієї темної постаті, мовчазної й непорушної. Лінгард з прихованим жахом глянув на неї.
— Хто це?—тривожно спитав. Тінь підійшла.
— Це тільки я, сер,— сказав Картер. Він звелів розбудити себе, як тільки капітан вийде на палубу.
— О, вже так пізно,— промовив Лінгард і трохи збентежився. Він попрохав Картера приготувати човна і, коли той незабаром сказав, що все готове, відповів "добре", але стояв, спершись на бильця.
— Даруйте, сер,— звернувся Картер, трохи помовчавши,— далеко їдете?
— Ні, тільки хочу поїхати на мілину. Картер вклонився.