Визволення

Сторінка 90 з 93

Джозеф Конрад

— Так, сер,— промовив Картер.

— Дасте їм все, що треба: лопати, смолоскипи... Вазуб хай проспіва молитви. Рай судився всім правовірним. Ви розумієте мене, м-р Картер? Рай! Хотів би я знати, який-то буде йому рай. Якщо і там він бігатиме з дорученням по джунглях, то йому, певно, не схочеться такого раю!

Картер непорушно слухав. Йому здалося, що капітан забув про нього.

— Ввесь час він спатиме на тій замілині,— знову почав Лінгард, сидячи на старому місці під золотими блискавками, і, спершись ліктями на стіл, стискав руками скроні.— Коли їм потрібна буде дошка, дайте їм оту товсту, дубову.

Картер почував себе дуже прикро під цим напруженим поглядом. Але його не одсилали, і він не йшов.

— Все буде зроблено, сер,— сказав він.— Гадаю, сер, що яхта рушить завтра ранком?

— Якщо вона не виїде, ми стрельнемо по ній разів зо два з гармати, щоб піддати духу. Як ви гадаєте, містер Картер?

Картер не знав, чи посміхатись, чи жахатись. Він вирішив, що йому нічого казати. Та Лінгард і не ждав відповіді.

— Я сподіваюсь, що ви, м-р Картер, залишитесь зо мною?

— Я вже казав, вам, сер, що ваш, коли ви хочете.

— Та лихо в тому, м-р Картер, що я уже не той, з яким ви говорили в Каріматі.

— Так само й я, сер.

Лінгард замислено глянув на нього.

— Врешті, ви потрібні не мені, а бригові. Він ніколи не зміниться. Найкраще судно в цих морях. Носитиме мене, як і раніше, але...

Він роззів руками.

Картер відчув симпатію до цього чоловіка, що визволив трьох білих людей, але згубив самого себе. Картер дещо чув од Вазуба. Він зрозумів усю історію зі слів старого і знав, що капітанові тубільні друзі, а поміж ними й одна жінка, загинули у таємничій катастрофі. Але чому і як це трапилось, йому було незрозуміло. Звичайно, така людина як капітан повинна дуже побиватися...

— Ви скоро знову видужаєте, сер,— промовив він як-найприхильніше.

Лінгард похитав головою. Він думав про мертвого Джаффіра, що передав своє доручення й тепер уже не піклувавсь земними справами. Джаффірові наказано було переказать йому, щоб він усе забув. Лінгард здригнувся. Йому здалося, що над бригом майнуло крило ангела спустошення,— таке тяжке, таке фатальне й безнадійне було мовчання, в якому він і Картер пильно дивилися один на одного.

Лінгард узяв один із аркушів паперу на столі, знайшов перо і написав:

"Зустріньте мене вдосвіта на мілині".

А на конверті написав: "М-с Треверс, борт яхти "Самітник".

— Пошліть це зараз же на яхту, м-р Картер. Заждіть хвилину. Коли човни від'їдуть до замілини, стрельніть з великої гармати. Я хочу знати, коли той мертвий покине корабель.

Він сів, підперши голову рукою, і прислухався; довго прислухався, чи не почує постріл із гармати. Коли ж нарешті він почувся, Лінгард сидів, підперши голову рукою, але фізично відчував, що разом з тим мерцем, загорнутим у біле покривало, якась частина і його самого лишила корабель.

IX

У просторій каюті, мебльованій із строгим комфортом, м-р Треверс одпочивав на низькій і легкій постелі, під сніжнобілим простирадлом і легкою шовковою ковдрою. Голова його лежала на білій надзвичайно чистій подушці. Легкий дух лаванди йшов од свіжої білизни. Хоч Треверс лежав на спині, як тяжко хворий, але не відчував нічого, опріч страшної втоми. У спокої м-ра Треверса було щось тріумфальне. Опинившись на яхті, він заспокоїв свій гонор і знову відчув свою значимість. Усе, що трапилось, він розглядав у далекій перспективі і зовсім не був вражений цією пригодою, занадто незвичайною, щоб непокоїти такий високий розум. Він не був відповідальним за все. Як багато честолюбних людей, що керують долею нації, м-р Треверс не любив відповідальності. Якби треба було, він уникав би її й з упертою пихою зневажав би. Тим-то він і міг так спокійно лежати і задоволено почувати, як поновлюються його сили. Та йому не було потреби говорити, і через те він кілька годин мовчав. Лампа над ним була закрита зеленим шовковим абажуром. Тепер уже не треба було згадувати про існування зухвальства й здирства. У двері обережно й чемно постукали.

М-с Треверс підвелась, щоб спитати, чого треба, і, не промовивши й слова, повернулась назад до складаного стільця біля постелі. В руці вона тримала конверт; розірвала його при зеленкуватому світлі лампи. М-р Треверс не виявив ніякої цікавості, але дружина подала йому розгорнутий аркушик паперу, і він зволив наблизити його до очей. Там був тільки один рядок. М-р Треверс упустив аркушик на ковдру і відпочивав далі. М-с Треверс, поклавши руку на бильця, гордо сиділа в кріслі.

— Я маю намір поїхати,— трохи згодом заявила вона.

— Ви маєте намір поїхати,— повторив м-р Треверс кволим, але виразним голосом.— Не має ніякого значення, що ви робитимете. Та мені здається, що це ні до чого.

— Може, й ні до чого,— погодилась вона.— А чи не думаєте ви, що завжди треба платити до останнього цента?

М-р Треверс підійняв голову з подушки і з затаєним острахом глянув на цю занадто балакучу жінку. Але він знов одхилився на подушку і якийсь час лежав непорушно, як страшенно виснажена людина. М-с Треверс помітила, і це її несподівано вразило. "Він використовує свою втому. Дипломатія", подумала вона. І подумала без іронії, без огиди. Тільки серце її стислося ще дужче, і вона відчула, що не зможе цього вечора лишатися в каюті з цією людиною. На все життя лишитися! Тільки не цього вечора.

— Це дуже дивовижно,— немічно прошепотів м-р Треверс.— У вас є щось ненормальне.

— Доводиться стрічатись із дивовижними речами. Та запевняю вас, що з усіх страхіть, що скидаються на нормальне існування, як ви звете його, я . найбільше боюсь нудьги. Це безжалісне страхіття без зубів і пазурів. Безсиле і жахливе!

Рішуче й нечутно вона вийшла з каюти. Ніяка сила в світі й на мить не затримала б її. Ніч була темна, з ніжним, теплим повітрям. Небо сяяло зорями і було подібне до злинялого грезету,— це зношене, старе, нудне небо. На яхті вже почався певний лад: на кормі нап'яли парусину, на звичайному місці висів самітний ліхтар. Із темряви вийшов д'Алькасер і тинявся по ледве освітленій палубі. Він швидко добувся до запасу цигарок, що дав йому щедрий генерал-губернатор. Червона іскра, то розпалюючись, то пригасаючи, освітлювала обриси його губів, гарні чорні вуса, кінець носа, худе підборіддя. Д'Алькасер докоряв собі за небажаний легковажний настрій, що опанував його. Він уже кілька років не зазнавав такого настрою. Хоч він був не бажаний, та д'Алькасер не хотів, щоб йому перебивали його. Піти одверто від м-с Треверс він не міг і тому рушив їй назустріч.