Вісім чи дев'ять (Сміховинки про Безглуздів)

Сторінка 3 з 10

Воробкевич Сидір

Скликає зажурений Головатий раду та й каже до людей:

— Біда у нас учинилася; у нашій ратуші хоч око виколи. Що нам почати?

Заступник голови, Панько, перший дає раду:

— Зірвімо будинок аж до основи і будуймо наново!

— Бо нам не треба було ніякої новини, — примітив старий Кирило, хрипливий дяк долішньої церкви. — Хіба дуплавий дуб не міг і далі ратушею бути, як бувало за наших батьків та дідів?

Зі старої ради вийшов рідкий борщ.

— У нашу громаду не заведеш ладу, — додав укінці швець Кузьма Шило.

— Пуста ваша говірка, — каже Яремко. — Я думаю, що коли можна коновками носити воду, то чому ж не можна би наловити сонячного світла у міхи та бочки і понасипати у ратушу, щоб у ній стало ясно?

На таку розумну мову всі радні аж підскочили і на весь голос загорлали:

— Що голова, то голова!

У саме полуднє, коли сонечко найяркіше розсипало своє світло, звивалися міщани, як ті мурашки: одні з бочками та казанами, другі з діжками та міхами, жінки з дійницями та горшками, дітвора з горщиками та гладунчиками. Всі ловили світло, пильно, бігцем заносили до ратуші, ще й батіжками заганяли.

А були й такі дотепні, що вилами й лопатами накидали світла на тачки, наче глину; були й такі, що тенетами, волоками й решетами ловили його, бігцем таскали до ратуші й там засипали в купу, наче збіжжя. Та марна була їх мозоляна праця! В ратуші й на волосок не прояснилося.

— Ой, бідонька наша гірка та солона, — голосили безглуз-Дівці.

Саме тоді переходив дорогою дротар*; як відомо, світовий чоловік, то й від жартів був майстер.

— Не турбуйтеся, людоньки, — каже. — Я вже не одному в пригоді став, то й вас вибавлю із клопоту.

Міщани так зраділи, наче б хто їх посадив на ангельські золоті крила. Всі частують дротаря, ставлять перед нього тілько книшів, печень та напитків, що дротар мусив у своїм чересі всі пряжки попустити. Коли ж почув, що тих харчів стане йому на три доби, встав та й каже:

— Ходімо до ратуші!

Незабаром назбиралося в ратуші тілько міщан, що стали цокатися у темряві носами, немов дітвора на Великдень крашанками. Почувся голос дротаря:

— Нехай полізе хто із вас на дах і нехай зірве кілька ҐОНТ. Наче вивірки, вискочили кілька міщан на дах і за мить зірвали мало що не цілу крівлю.

— От вам і день у вашій ратуші, — сказав дротар, попрощався з безглуздівцями та й пошкандибав далі, викрикуючи своє: "Опинки дротувать!*"

Але прийшла осінь. У славутній безглуздівській ратуші тече дощ, як із відра. Узимі в ній сніг по коліна.

— Треба знов нашу ратушу покрити, — каже Панько. — От нероба, бурлака, дурисвіт! Поглузував собі з нас і пішов.

А дяк Кирило затягнув голосом, наче з крилоса:

— От сяка-така знахурка-шептуха була б дала нам ліпшу раду...

І безглуздівці знов покрили свою славутну ратушу, та й знов у ній стало так темно, що панам радним не раз аж душа в п'яти ховалася. Зійдуться, було, на раду, та й кожний держить у руці свічку.

Довго вони радили, довго міркували, та виходу не було ніякого. Аж раз якось на засіданні в темній ратуші — той раз, бачите, радні так довго засиділися, що свічки до крихти позгоряли — заздрів Головатий, що крізь скалубину в стіні щось світиться. Яремко підскочив, як опарений, і закричав на всю силу:

— Гей, гей! Бодай би мені останнє волосся повисмикували із моєї лисини! Як же в нашій ратуші може бути ясно, коли в ній нема вікон?

На таке слово радні поспускали носи. Вони стали лютитися самі на себе, що жодному із них першому не прийшла така думка в голову. А радний Петро Череватий, що рад був скинути Яремка із начальництва і сам стати бурмистром, аж плюнув спересердя, що він перше не добачив сеї хиби. Але що ж? Пропала добра нагода!

Поставили безглуздівці вікна, і стало ясно в ратуші. Та чи стало ясно в головах шановної ради?

Бутин — рубання лісу

Дротар — мандрівний майстер, який дротом скріплював посуд і взуття

Опинки — капці зі шкіри, які перетягувалися дротом

5. ВІСІМ ЧИ ДЕВ'ЯТЬ

Трохи оддалік від містечка Безглуздова стелився ліс, та такий густий, як щітка. Та що там щітка! Там така була гущавина, що дерево стояло від дерева доброго чверть морга. І було в тім лісі, — а ще й як не світив місяць, — так темно, так темно було, що хоч очі повиколюй, ніхто нічого не бачив.

Каже раз безглуздівський начальник Яремко Головатий:

— Браття та громадяни чесні! Чи не добре було б прорідити трохи ту гущавину? Ліс загустий, адже всі бачите, що нікому не продертися крізь нього. А зрубаємо дерево, складемо в латри-сажні, то й продаватимемо. Однак у нашій громадській касі грошей — як кіт наплакав.

— Славно! Славно! Розумна рада, — крикнули старі, досвідні радні.

Яремко вибрав собі вісьмох хитрих та дотепних міщан: Панька, присяжного Клима Кривов'язого, Костя Лопуха, дяка Кирила, шевця Кузьму Шила, радного Петра Череватого, відважного Семена та поміркованого кравця Голубана, і всі вони пішли разом простісінько в ліс. Ходять вони та бродять ушир та впоперек, шукають місця на зруб, аж тут, — Господи! — як не загримить, як не заблискає, як не затрясеться земля...

Наші рубачі-зухи як не дадуть із лісу драла, мало духу в них не позапирало! З гіркою бідою добігли до краю. Тремтять, як осинове листя. Гейби пропасниця їх напала.

— Не довелося мені на віку зазнати такої тривоги. Я вже думав, що нам усім буде кінець, — каже Головатий, задихавшись. — Треба, добрі людоньки, полічити, чи не пропав котрий із нас у лісі, чи, може, котрого грім не забив.

І почала мудра голова рахувати всіх відважних товаришів:

— Раз, два, три, чотири, п'ять, шість, сім... вісім... Одного нема, пропав. Рахуйте ви, Паньку!

Лічить і Панько: один, другий... осьмий... одного дасть біг! Пропав, загиб!

І не було би кінця сій турбації, коли б не надійшов старий, сліпий каліка, старець-лірвак, що шкандибав собі із проводарем на ярмарок.

— Чого ви так сумуєте, добрі людоньки? — питає сліпець наших відважних витязів.

— Знахаре, пророче сивовусий, дев'ятьох нас було, сильних здорових, як той дуб є у дуброві, й один із нас, падоньку нас нещасливий, пропав без сліду і знаку по собі не залишив, —промовив ніяково і плаксиво Головатий і почав наново рахувати.