— Мудра думка! — гукнула громада, у пояс кланяючись перед Яремком Головатим.
— Але як худобину вигнати на той високий мур? — каже старий Кость Лопух. — Пане начальнику, ви — голова міста, виженіть ви перші свою корову на те пасовисько.
Пригнали Яремкову корову. Та як же, небогу, висадити на той мур?
— Ну! Ви і повмираєте нерозумними, — каже Яремко. Обкрутив вужище* коло шиї корови, перекинув його через
мур і приказав, щоб парубки з другого боку тягли щосили. Бо ж він знав, що де сила і охота, там і скора робота.
Молода, ціпка сила в парубоцький руках! Тягнуть вони, силуються, почервоніли, як розлючені індики. Бідна корова висить на вужищу, ногами дриґає... Вкінці роззявила рота і висолопила язика. Так туго вужище зашморгнуло шиїю, що хоч до неба кричи, дихнути годі, а як годі дихнути, то треба гинути...
— Почув язик смачну травичку, тому так висунувся! — кричали втішно мудрі міщани.
А корова вже наверху... Всі в руки плещуть, витинають гопки.
Таких мук зазнала кожна корова із Безглуздова, по оборах не лишилося ні одної коровини. А безглуздівцям байдуже, що на замчище злітає галич та об'їдає м'ясо худоби, їм і не в голові, що працею їхніх господинь годуються ворони; їм і невтямки, що на розвалинах біліють кості їх товару...
Бужище — мотузка
3. ДРУГА РАДА
НАЧАЛЬНИКА
ГОЛОВАТОГО
З того часу мирно та любо проживали собі міщани у Без-глуздові. І чисто було у містечку, як у дзеркалі. Ніде ні сліду: ні бруду, ні сміття. І не знати вже, чи то від надто великої парноти, чи від іншого, а таки чогось у кожній безглуздів-ській хаті загніздилася така сила блощиць, що хоч громадь граблями. Всі стіни, ліжка, припічки, а навіть челюсті аж кишіли від тої погані. Де було не поглянь, всюди від них аж чорніє.
Заворушилося у містечку. Безглуздівці не можуть спати. Горе та біда! І що його робити із тою поганню! Нещастя та й тільки! От про ті клопоти прочув якийсь мудрагель-пройдисвіт та й подумав собі: "На тих овечках довга вовна, піду та підстрижу". Набрав із дороги повний міх пилу-пороху, позавивав його у папірчики і гайда навправці до Безглуздова. Перед корчмою розклав свій крам і кричить на все горло:
— Купуйте, людоньки, тиріяку!
Надбіг розцікавлений Головатий, зараз питає його, що то таке, той тиріяк.
— Тиріяк, — каже крамар, — то порошок із дуже далекого краю, із Африки чи із Паприки, він творить чуда-дива, від нього кожна блощиця заразісіньки гине.
— Тебе до нас сам Пан Біг наслав, — сказав урадуваний Яремко і розіслав усіх десятників містом, аби люди сходилися і купували тиріяку, бо тиріяк поробить амінь усім блощицям.
Збіглося ціле містечко. Обступили люди крамаря, наче мурашки мід. За мить і знаку не було із тиріяку. Крамар-хитрун набив мошонку грішми, поклонився громаді й потікся, куди очі понесли.
За добру хвилину прибігає до начальника Яремка один, другий, третій, десятий і ну ж його випитувати, що з тим порошком робити, щоби позбутися блощиць..
— Або ж я знаю? — каже він, задумавшись. — Пожену за крамаром і поспитаю.
Осідлали коня, і начальник дмухнув, як вихор, наздогін. Аж на третьому селі наздогнав крамаря.
— Паноньку, любий, скажіть, будь ласка, що робити з порошком, щоби блощиць позбутися?
— І треба ж було за такою дурницею так мучити коня! Як кого вкусить блощиця, то нехай схопить її зараз пучками, нехай їй отворить пащеку та нехай накладе їй на кутні зуби того порошку. Тоді вже, певно, кусати не буде.
— Спасибі вам, добродію, — крикнув Яремко й чимдуж почвалав додому, щоб подати громаді рецепту на блощиці.
Що за радість рознеслася по цілім місті! Всі довідалися від Яремка, як треба вживати того порошку. Та чи помогло, про те я вже не знаю.
4. ЯК БЕЗГЛУЗДІВЦІ БУДУВАЛИ РАТУШУ
Серед містечка Безглуздова стояв старий крислатий дуб. Під ним сходилися з діда-прадіда міщани на раду. І сьогодні там рада, неначе море шумить.
— Панове радні! — каже Головатий. — Недаром я ходив світами. Не одну мудру річ там бачив, що і нам придалася б! Годі вже вам сходитися під сим дубом на раду. Тут літом сонце пражить, а зимою мороз кості ломить. Збудуймо собі на сьому місці ратушу!
Всі стали хитати головами.
— Ратуша? Ратуша? А що се таке — ратуша?
— То такий громадський дім, — вияснив Яремко.
— Гарна, їй-богу, гарна думка, — загорланили міщани. — Будуймо, будуймо!
І, жалібно поскрипуючи, повалився під ударами сокир старий дуб, свідок давньої міщанської слави. Почалася у Безглуз-дові гаряча робота.
За містечком був високий горб, а на нім стелився густий ліс. Усе, що жило, велике й мале, кинулось до лісу, на бутин*. Наче трава під серпом, покотилися додолу під сокирами безглуздівців дерева у лісі. Одні тягнуть тяжкі бервена-ковбки із горба у долину, аж спина тріщить. Другі пріють, що вже й сухого рубця на них нема: спускають обережно воловодами із горба у долину той тягар. Аж одно великанське дерево пірвало все мотуззя, як павутину, та й само скотилося в діл, аж земля під ним задудніла.
— Такої ти? — каже на се Яремко. — Пожди! — І грімким голосом відізвався до громади: — Панове браття! Витягнімо знов усі бервена вгору, а відтак уже їх без усякого заходу та труду скотимо на долину.
На таку розумну раду само собою усі пристали. Витягли бервена на горб і знов скотили в діл. А яка радість із того приводу! Від розуму відходять безглуздівці, витинають гопки, що така штука вдалася! А вечером, усі раді та веселі, зайшли до корчми, цілу ніч гуляли та під саме небо славили-величали свого начальника за мудрість.
От незабаром стояла уже готова ратуша, від підвалин аж до самого верху. Здалека видно було великі двері, щоби панове радні не потребували через крівлю сходитися на раду, та іще напис над дверима, що се ратуша. Новий дух запанував у громаді. Де ж таки? Такий будинок, що високий, а що гарний? Біда лиш у тому, що в ратуші чогось середодня якось так темно, наче у темну ніч.
— Що сьому за причина? — питає Яремко.
— Звідки мені се знати? — відповідає йому заступник Панько.
— Вийдеш надвір — білісінький день, увійдеш до ратуші — темна ніч. Я сього не розберу, — говорив Головатий, хитаючи головою.
Ціла світла безглуздівська громада остовпіла і цілком із-билася з пантелику.