Пізнав старий лірник хибу. Бо треба знати, що Головатий себе не вчислив до рахуби. Л ірвак і каже безглуздівцям:
— Люди добрі, я вас вирятую із клопоту. От тут, при дорозі, густе болото, нехай кожний уткне в те болото ніс, а тоді побачите, що лихо промине!
Як лірвак порадив, так вони й зробили. Кожний із них тикнув своїм носом у болото.
— Порахуйте тепер ямки в болоті, — сказав сліпець. Скоро полічили і зараз докопалися по числі ямок, що ні
одного з них не бракувало, що ні одного грім не вбив і що ні один з них не заблукав у темному, густому лісі. Господи! Як не закричать із радості всі дев'ять одним голосом:
— Спасибі вам, добродію!
Усі стали кланятися в пояс, а голос їх лунав широко та далеко.
З великої втіхи взяли вони подорожнього сліпця із собою в гостину. Цілий день частували його в себе. Наввипередки, один поперед другого просили його до себе.
А лірвак уже й забув про ярмарок. Нащо було йому йти заробляти, коли добрі люди пригощають.
6. ЯК БЕЗГЛУЗДІВЦІ НАПУВАЛИ ГОРІХ
Недалеко містечка Безглуздова плила річка Бруднівка, не така велика, як Черемош або Прут, але зате глибока, сягала жабі до ока. Над берегом Бруднівки росло старе дерево, високий горіх. З того горіха, мабуть, безглуздівці наїлися такої рідкої мудрості, бо як, було, тільки настане осінь, то всі довкола нього днюють і ночують та товчуть горіхи.
Якось одного літа була велика посуха. Сидять собі безглуздівці під горіхом та збувають час. От і заступник начальника, Панько, людина дуже м'якого серця, каже:
— Людоньки добрі, гляньте, як наш горіх засмутився. Занедужав, чи що?
— Говоріть, здорові! — відтяв йому Яремко, наче бритвою, — не бачите, що його мучить спрага, ось уже навіть одна галуза похилилася у воду.
— Жаждущого напоїти, учить святе письмо! — відізвався на те дяк Кирило. — Але яким би то способом нам і тут учинити се милосердне діло? — питав далі, насипавши з ріжка на долоню чимало табаки і набивши нею ніздрі свого набряклого носа.
— І на се є рада. Обіснуємо вужищем усі гілляки горіха, перекинемо кінці мотуза на другий берег, ви перебредіть на другий бік і тягніть за вужище щосили. Так і напоємо спрагнений горіх, — каже Головатий.
Принесли мотузи, й зі сто міщан кинулося до роботи. Обвели горіх вужищем, пустилися убрід і почали згинати дерево додолу. Всі почервоніли, як буряки, але горіха не напоїли, хоч посхилювали чимало гілляк.
— Ну ж бо, Лесю, видряпайся на вершок, — каже Головатий до одного безглуздівського теслі, — і згинай вершки у воду.
— Добре, — сказав Лесь, скочив, як вивірка, на горіх і став згинати гілляки, аж йому руки ув'яли.
— Тягніть, братчики! — кричить він із дерева, — а то не моя сила сього великана нагнути до води!
А вони як попруть із усієї сили, а вужище як не трісне, а горіх як не свисне вгору, як не шпурне Лесем, наче галушкою, геть далеко на берег!..
Повалився Лесь трупом та ще й без голови. Вража гілляка відтяла йому голову, наче шаблею, а безглуздівці й не помітили, як вона полетіла у воду і пропала там без сліду. Прибігли всі до трупа, а Яремко каже:
— Не пригадую собі, чи була у Леся голова, як ліз на горіх, чи не було?
— А смуток його знає, — відізвався Панько, — мені здається, що не було.
— Ні, не було, — зашуміла вся громада.
А мудрий дяк ударив руками об поли і, здивований, процідив крізь зуби:
— Се чортова робота! Відколи світ світом, ніхто не видав такого дива, щоб чоловік та не мав голови.
— Треба спитати жінки, — радить Головатий. — Скоч, Грицю, до Лесихи та спитай її, чи була сьогодні вранці в Леся голова, чи ні.
Побіг Гриць, повернув незабаром та й каже:
— Чи мав сьогодні Лесь голову на в'язах, чи ні — Лесиха собі не пригадує. Знає тільки те, що в суботу, безперечно, була, бо сама мила її лугом. Я заглядав і в кучму, і в капелюх, що висять на кілку, але там і чуба з Лесиної голови не було.
Поховали безглуздівці бідного Леся без голови. І довго ще розбивали собі мізки над тим безголов'ям.
7. ЯК БЕЗГЛУЗДІВЦІ СТАВИЛИ МЛИН
— Людоньки добрі! — каже одного дня безглуздівський начальник, Яремко Головатий, до громади. — Чи не сором нам, що в нашім містечку нема млина? Та ж млинок — Божий да-рок.
— Як не сором? Стид та ганьба! — відізвалися в один голос панове радні.
— Коли і ви гадаєте так, як я, то ставмо млин! — каже Головатий далі.
— Ставмо! — притакнули всі радні.
Позакочували рукави, поплювали в долоні та й узялися до мозольної праці. Насамперед загатили Бруднівку і висипали гарну греблю. В ярі такої води набралося, сказати — озеро. Вже й видніється гарний млин коло греблі, реве вода лотока-ми, декому вже й причувається, що млин меле.
Один тільки клопіт забив усім панам радним баки: нізвідки взяти того клятого млинського каменя...
Але, як то буває, де великий клопіт, там зараз близька поміч. Саме над млином стояла висока гора, а на самім її верху стирчала величезна брила. Лупай із неї, коли воля, і сто маленьких каменів!
Із долотами та клевцями звиваються наші міщани, що аж страх! Так довго ловили із нудьги гав, а тепер працюють пильно, такі швидкі, як віл у ярмі! За дві неділі вже й млинський камінь готовий. Величезний, грубий, округлий, із дірою на самій середині.
— А то-то смачні книшики їстимемо незабаром, — потішалися потомлені міщани.
Готовий камінь, та з ним новий клопіт.
— Як притаскати сей камінь до млина? — питає Панько, шкрябаючись в потилицю.
— Чудний чоловік! — відповів йому Яремко. — Спустимо камінь, як колись спускали бервена до нашої ратуші! З горба він злетить без ніякого заходу і труду аж до млина.
І поставили млинський камінь насторч, і вже мали його спускати в діл, коли нараз надбіг нещасний дяк і крикнув затривоженим голосом:
— Як же ж нам опісля знати, куди камінь залетить? Та ж він не вміє говорити і до нас не відізветься?
— Не журіться, і на се є рада, — каже мудрий Яремко. — Треба тільки, щоби один із нас упхнув голову в діру каменюки, от як перепуджений віл у ярмо, та покотився разом із каменем у діл. Він і опісля дасть знати, де камінь опинився.
— Розумна рада! — загорлали безглуздівці, й усі вже аж під боки беруться, такі втішні.
— Але хто упхає шию в камінь?