— Ні, втікати з дому не годиться... То тільки в давніх книжках утікають,— сказав Васько.— Давайте краще будемо вивчати морську науку. А потім, як потрапимо в армію, нас одразу виберуть там капітанами, бо ми вже все знатимемо й усе вмітимемо.
— Вивчати морську науку!.. А як же її вивчати?! Це якби була така морська школа для дітей,— засумнівався Мишко.
— Треба нам подумати і скласти план,— запропонував я їм.
— Про що план?
— Про все,— рішуче сказав я, хоч зовсім не міг уявити, який той план буде.
Думали ми, думали до самісінького вечора і нічого тоді не змогли придумати.
Але, як каже мій батько, ідеї приходять несподівано.
Наступного ранку мене розбудила думка про те, що нам треба збудувати пліт. Я аж підстрибнув на ліжку. І як це нам учора в голову не прийшло?!
Скочив на ноги, навіть не вмивався, не снідав — і до дверей.
— Ти куди? — батько до мене.
— У мене ж уже три дні не було зауважень і двійок!
— Три дні,— усміхнувся він.— Якби три місяці!
Хай би сам спробував три місяці провчитися без зауважень і двійок!
— Тату, мені дуже-дуже треба,— сказав я і так натиснув голосом на "дуже-дуже", що він не затримував.
Знайшов Мишка й Васька, привів їх до себе.
— А тепер слухайте,— врочисто сказав їм.— Ми побудуємо пліт і плаватимемо на ньому.
— Пліт? — перепитав захоплений Мишко.
— Пліт? — недовірливо перепитав Васько і навіть нерішуче переступив з ноги на ногу.
— Пліт,— повторив я врочисто.— То як вам мій план? Здорово?
— Здорово! — це Мишко.
— Чи вийде в нас? — це Васько.
— Вийде! — анітрохи не сумніваюсь я.
— А з чого ж його робитимемо?
— А з усього! Збиратимемо дошки, цвяхи і все, що може згодитися. Чим швидше збудуємо, тим швидше почнемо наше плавання на озері...
— Коли ж ми почнемо — он зима вже йде,— трохи розчарував мене Васько.
— Значить, узимку робитимемо його, а з весни почнемо плавання.
Цілу зиму зносили до Мишка в підвал знайдені дощечки, уламки старих меблів, цвяхи і все інше, що могло нам знадобитися. Матеріалів у нас вже було на три плоти або й на чотири.
Ми вже збиралися почати майструвать пліт, коли я захворів на ангіну.
Сидів у квартирі й сумно дивився у вікно.
А там уже починалася весна. Світило сонце, бігли струмки, весело пурхали голуби. Хіба є сила всидіти вдома такої пори? І я не всидів би. Вже збирався зав'язати материною пуховою хусткою горло й потихесеньку вибрести надвір, як раптом у двері хтось подзвонив.
Я відчинив і з несподіванки сторопів.,
Переді мною стояла Війві.
— Здрастуй,— сказала вона своїм трохи кумедним голосом.
— Здрастуй,— відповів я розгублено і стояв, загородивши вхід.
— Ти хворієш, і я прийшла тебе провідати...
— Тебе Марина Сергіївна прислала? — запитав я невдоволено.
— Ні, я сама.
— Сама? — не міг я повірити.
— Сама, сама,— ще й головою захитала для переконливості. Дивна вона, ця Війві. І чого б ото раптом іти мене провідувать?
— То заходь...
Вона зайшла і почала відкривати портфель.
— Якщо ти збираєшся вчити зі мною уроки, то нічого не вийде,— сердито попередив я.
— Ні, я ось тобі яблук принесла,— і поклала переді мною двоє червонобоких яблук.
— Навіщо вони мені? Хіба я ніколи яблук не їв?
— Таких не їв... Це нам з Естонії бабуся прислала.
— З Естонії?
— Ага... З Сааремаа...
— Як ти сказала?
— З Сааремаа...
— А що це таке?
— Це великий острів у Балтійському морі... Ми там жили раніше.
— Жили? На острові?
— На острові. Що тут дивного?
— Серед моря жили?
— Серед моря...
— Ото, мабуть, добре жити серед моря, еге ж?
— Цікаво було... Я часто стояла на високій горі над морем і виглядала бабусю з плавання.
— Що? Бабусю? З плавання?! — я розсміявся і дививсь на Війві: і коли це їй приснилося?
— Так, бабусю з плавання.
— Куди ж і на чому могла плавати твоя бабуся?
— На кораблі плавала куди треба.
Я нічого не міг зрозуміти, а тому почав розпитувати спочатку:
— А чому твоїй бабусі треба плавати?
— Це її робота.
— Як — робота? Вона хто?
— Вона капітан.
— Хто?
— Капітан.
— Капітан? На кораблі?
— Так.
Ноги мої підкосилися, і я знесилено впав на диван.
Оце так! По-перше, я ніколи не чув, щоб жінки були капітанами, бо не жіноче то діло. По-друге, чому ж тільки зараз я про це взнав — он уже скільки сидимо з Війві за одною партою!
— Бабуся — капітан? — ще раз перепитав я і смикнув себе за вухо, щоб перевірити, чи я не сплю.
— Нічого тут дивного,.— пояснювала Війві,— у нас в Естонії кілька жінок — капітани. Їх усі знають і всі ними пишаються... Про мою бабусю навіть кінофільм є.
Я розгублено мовчав, а Війві розповідала і розповідала. Виявляється, що в їхньому роду всі були моряками й капітанами, а бабуся Війві навіть виросла на кораблі...
— А як її звати? — запитав я.
— Мір'ям.
— Якось дивно.
— Це значить — Марія,— пояснила Війві.
— Тепер зрозуміло.
Потім Війві сказала, що нам треба зробити уроки, а я чомусь забув відмовитися. Коли ми вже написали арифметику, я згадав, що уроки мені робити не обов'язково, бо я — хворий. Але було пізно. Я хотів сказати їй, як здорово вона мене підманула: забила мені голову цими розповідями, а потім тихесенько — я й незчувся коли — підсунула зошити й книжки.
Думав, як би це їй сказати, щоб вона Це образилася, аж тут саме прийшли Мишко з Васьком. Я й не встиг те сказати.
Як вони здивувалися, коли побачили Війві!
— О! — сказав Мишко.
— Ого, новина! — сказав Васько.
— У Війві бабуся — капітан,— сказав я їм замість пояснення. Обидва подивилися на мене так, наче я звалився аж із двадцятого поверху.
— Справді, капітан,— знову сказав я.— У них в Естонії жінки бувають капітанами.
Тепер вони подивилися на Війві так, начебто не бабуся її, а вона сама була капітаном.
Війві розповіла знову про острів Сааремаа, на якому вони раніше жили, і про те, що в їхньому селищі дуже багато капітанів і моряків.
Потім ми знайшли Сааремаа на карті. Він лежить посеред моря, оточений іншими маленькими острівцями. Мені він видався чимось схожим на черепаху, що заповзла з суші у воду. Два півострови по боках — наче лапи, якими черепаха прогрібає воду, щоб рухатися вперед.
Я сказав хлопцям і Війві про те, і вони погодилися зі мною.
Ми ще трохи поговорили про острів, а потім Війві розповіла нам, що хоче стати лікарем. Її мама дуже хвора, і Війві вирішила, що вивчиться на лікаря, а тоді й вилікує маму. Вона така серйозна, ця Війві! Я й не уявляв раніше, що бувають такі серйозні дівчатка. Я думав, що їм тільки дурниці в голові.