Війві

Сторінка 3 з 3

Слабошпицький Михайло

Мишко й Васько заговорили про наш пліт.

— Який пліт? — запитала Війві.

Вони перелякано дивилися на мене: вибовкали таємницю!

А я не знав, що мені сказати, бо не хотів, щоб Війві зрозуміла, що в нас є від неї таємниця. І чого б воно так?

— Який пліт? — знову перепитала вона.

— Та...— махнув я рукою і задумався.

Звичайно, дівчиськові наші справи ні до чого. Це — правильно. Але ж Війві, по-перше, розказала нам свою таємницю. По-друге, вона зовсім не така, як інші дівчата з нашого класу... Я чомусь повірив, що Війві вміє зберігати таємниці.

— Знаєте що,— сказав я хлопцям,— давайте розкажемо Війві про наш план,— і навіть сам собі здивувався — наче мене хтось за язик смикнув.

Вони здивувалися, а я вже не міг спинитися:

— Війві нікому про те не скаже... Правда ж, Війві?

Вона подумала і кивнула головою, а я говорив далі:

— Може, Війві нам і допомагатиме... Вчотирьох буде набагато цікавіше...

Мишко й Васько дивилися на мене як на зрадника.

— Чого ви, хлопці? — запитав я розгублено.

— Ти... ти... ти — язиката Хвеська,— різко сказав Мишко, й густе ластовиння аж застрибало в нього на обличчі.

Васько нічого не сказав, тільки носом шморгнув і став шукати свою шапку.

— Чого ви, хлопці? — запитав знову я, коли вони вже були в дверях.

— Сам знаєш чого! — різко вигукнув Мишко.— Базікало ти! Базікало нещасне! Хто тебе просив?!

Вони гримнули дверима, а я безсило опустився на стілець і подивився на Війві.

— Це я винна,— тихо сказала вона і потупила очі, мов на уроці, коли я чекав од неї підказки.

Звичайно ж, вона винна, спершу подумав я, але потім засумнівався: не вона ж розказала про пліт, а я. Значить, я винен.

— Подумаєш,— сказав я.— Вони мені давно набридли! З ними так нудно! Я їх не гукав — самі прийшли!..

Війві дивилася на мене так, ніби оце вперше бачила. І я не знав, чому вона так дивилася.

— Вони ще прибіжать до мене! Ще бігатимуть за мною! А я не захочу з ними й балакати!

— Не можна так казати про своїх друзів,— промовила Війві і ще нижче опустила очі.

— Можна! Можна! — вигукнув я роздратовано.— Цей рудий Мишко вже давно носа дере! Задавака нещасний.

Вона встала, позбирала книжки й зошити, поскладала їх у портфель. Потім одягла пальто й сказала, не дивлячись на мене:

— Своїх друзів завжди треба поважати. Їм можна робити зауваження, але говорити про них погано не можна.

Я не встиг їй нічого відповісти, бо вона була вже за дверима.

Отаке несподівано для мене з нами сталося.

...Увечері батько, як завжди, запитав:

— То що там у нас нового?

— Нічого,— відказав я.

— А чому це ти такий, наче у воду опущений?

— Та!..— махнув я рукою.

— Що — "та"? — відклав він газету й поправив окуляри. Це значило, що він дуже зацікавився і розпитуватиме доти, доки не почує все докладно.

— Та, з хлопцями посварився...

— Чому?

— Я розказав Війві нашу таємницю, а вони розсердилися на мене.

Батько задумався, а я сказав:

— Не дуже вони мені потрібні... Мені без них краще!

— А як же ти житимеш без друзів? — запитав батько й дуже уважно подивився на мене.

— Та, без друзів!.. Я нових собі знайду!

— А що, хіба друзі на дорозі валяються, що ти їх так одразу й знайдеш?

— На дорозі чи не на дорозі, а таких повно кругом.

— Оце так! — чомусь здивувався батько.— А ти подумай, може, щось зробив неправильно...

— Ніколи мені думати... Хай вони думають!

— Я б на твоєму місці подумав,— сказав він і подивився на мене так, як дивилася Війві.

До чого ж погано, що він мене не розуміє.

— Ти пообіцяй мені, що добре подумаєш над своєю поведінкою. Добре?

— Добре,— відповідаю знехотя.

Але про що мені думати?

А Війві теж добра: через неї все вийшло так... І ще й зауваження мені робить.

Ще два дні я сидів удома й досхочу дивився телевізор. Про Мишка й Васька навіть і не згадував. Шкода тільки, що більше Війві не приходила провідати.

Потім лікар виписав мене.

Я ішов до школи й думав: цікаво, чи підійдуть до мене Мишко й Васько першими?

Побачив їх у коридорі — не підійшли.

Я сів за парту й побачив, що до класу зайшла Війві.

Я чомусь дуже зрадів, але вона пройшла повз мене, тільки тихо промовила: "Здрастуй". І сіла за партою позаду.

Коли почався урок, Марина Сергіївна побачила порожнє місце біля мене і запитала Війві:

— Салурі, а ти чому не за своєю партою?

Війві встала і почала просити:

— Марино Сергіївно, можна я сидітиму тут?

Вчителька чомусь подивилася на мене й докірливо похитала головою.

І чого вони всі наче змовилися проти мене? Знайшли винного!

Тепер я сиджу на уроках сам. Мишко й Васько не підходять до мене.

І Війві зі мною не говорить.

І батько зі мною не говорить.

І батько каже, нібито я щось неправильно зробив.

А що я неправильно зробив?

Може, ви мені скажете?

Так, щоб я зрозумів...