Микола доживав у рідних свій строк відпустки. Від нареченого, князя Андрія, одержано було четвертого листа, з Рима, в якому він писав, що він уже давно вирушив би до Росії, якби несподівано в теплому кліматі не відкрилась його рана, що змушує його відкласти свій від'їзд до початку наступного року. Наташа була так само закохана у свого нареченого, так само" заспокоєна цим коханням і так само чутлива на всі радощі життя; але наприкінці четвертого місяця розлуки з ним на неї починали находити хвилини смутку, проти яких вона не могла боротися, їй жаль було самої себе, жаль було, що вона так, марно, ні для кого, пропадала увесь цей час, коли вона була так сповнена любові і так бажала любові.
У домі Ростових було невесело.
IX
Насталу свята, і, крім парадної обідні, крім урочистих і нудних поздоровлень сусідів і дворових, крім надітих на всіх нових убрань, не було нічого особливого, що відзначало б свято, а в безвітряному двадцятиградусному морозі, у яскравому, сліпучому сонці вдень і в зоряному зимовому світлі вночі почувалась потреба якого-небудь ознаменування цього часу.
На третій день свят, по обіді, всі домашні розійшлись по-своїх кімнатах. Була найнудніша пора дня. Микола їздив уранці до сусідів, а тепер заснув у диванній. Старий граф відпочивав* у своєму кабінеті. У вітальні за круглим столом сиділа Соня* перемальовуючи узор. Графиня розкладала карти. Настасія Іванівна, блазень, із смутним обличчям сидів біля вікна з двома бабусями. Наташа увійшла до кімнати, підійшла до Соні, подивилася, що вона робить, потім підійшла до матері і мовчки зупинилася.
— Чого ти ходиш, як бездомна? — сказала їй мати.— Чого тобі треба?
— Його мені треба... зараз, у цю хвилину мені його треба,— сказала Наташа; очі в неї блищали і вона не усміхалася. Графиня підвела голову і пильно подивилася на дочку.
33*
&15
— Не дивіться на мене, мамо, не дивіться, я зараз заплачу.
— Сідай, посидь зі мною,— сказала графиня.
— Мамо, мені його треба. За що я так марнуюся, мамо? — Голос її урвався, сльози бризнули з очей, і вона, щоб приховати їх, швидко повернулася і вийшла з кімнати. Вона вийшла до диванної, постояла, подумала і пішла в дівочу. Там стара покоївка бурчала на молоду дівчину, яка захекалась, прибігши з холоду, з челядні.
— Досить гратись-бо,— казала стара.— На все є час.
— Пусти її, Кіндратівно,— сказала Наташа.— Іди, Маврушо, іди.
І, відпустивши Маврушу, Наташа через залу пішла до передпокою. Старий і два молоді лакеї грали в карти. Вони перестали грати і встали, коли ввійшла панночка. "Що б мені з ними зробити?" — подумала Наташа.
— До речі, Микито, піди, будь ласка...— "куди б мені його послати?" — Ага, піди в челядню і принеси, будь ласка, півня; так, а ти, Миша, принеси вівса.
— Трохи вівса накажете? — весело й охоче сказав Миша.
— Іди, іди швидше,— поквапив старий.
— Федоре, а ти крейди мені роздобудь.
Проходячи повз буфет, вона сказала подати самовар, хоч на це зовсім не був час.
Буфетник Фока був найбільш сердитий слуга з усього дому. Наташа над ним любила пробувати свою владу. Він нз повірив їй і пішов спитати, чи правда.
— Ото ще ця панночка! — сказав Фока, вдавано насупившись на Наташу.
Ніхто в домі не розсилав стільки людей і не давав їм стільки роботи, як Наташа. Вона не могла байдуже бачити слуг, щоб не дослати їх куди-небудь. Вона наче пробувала, чи не розсердиться, чи не надується на неї хто з них, але нічиї накази слуги не любили так виконувати, як Наташині. "Що б мені зробити? Куди б мені піти?" — думала Наташа, поволі йдучи коридором.
— Настасіє Іванівно, що від мене народиться? — спитала "вона блазня, який у своїй кацавейці йшов назустріч їй.
— Від тебе блохи, бабки, коники,— відповів блазень. "Боже мій, боже мій, все те саме! Ах, куди б мені подітися?
Що б мені з собою зробити?" І вона швидко, затупавши ногами, побігла по сходах до Фогеля, який з дружиною жив на верхньому ^поверсі. У Фогеля сиділи дві гувернантки, на столі стояли тарілки з родзинками, волоськими й мигдальними горіхами. Гувернантки розмовляли про те, де дешевше жити, в Москві чи в Одесі. Наташа сіла, послухала розмову з серйозним задумливим обличчям і встала.
— Острів Мадагаскар,— промовила вона.— Ма-да-гас-кар,— повторила вона чітко кожен склад і, не відповідаючи на запитання т-те БсИоэз про те, що вона каже, вийшла з кімнати.
Петя, брат її, був теж нагорі: він зі своїм дядькою влаштовував фейерверк, який мав намір пустити вночі.
— Петя! Петька! — вигукнула вона до нього.— Вези мене івииз.— Петя підбіг до неї і підставив спину. Вона вискочила на нього, обхопила його шию руками, і він, підстрибуючи, побіг з .лею.— Пі, не треба... острів Мадагаскар,— промовила вона і, зіскочивши з нього, пішла вниз.
Наче обійшовши своє царство, випробувавши свою владу і переконавшись, що всі покірні, але шо, проте, скучно, Наташа пішла до зали, взяла гітару, сіла в темний куток за шафку і стала іна басах перебирати струни, виграваючи фразу, яку вона за-там'ятала з однієї опери, чутої в Петербурзі разом з князем Андрієм. Для сторонніх слухачів у неї на гітарі виходило щось без будь-якого смислу, а в її уяві з-за цих звуків воскресала ціла плетениця спогадів. Вона сиділа за шафкою, втупивши очі у смугу .світла, що падала з буфетних дверей, слухала себе і згадувала. Вона поринула у спогади.
Соня пройшла в буфет з чаркою через залу. Наташа глянула на неї, на щілину в буфетних дверях, і їй здалося, що це вона згадує, що з буфетних дверей крізь щілину падало світло і що Соня пройшла з чаркою. "Та й це було точнісінько так само",— подумала Наташа.
— Соню, що це? — крикнула Наташа, перебираючи пальцями на товстій струні.
— Ой, ти тут! — здригнувшись, сказала Соня, підійшла і прислухалась.— Не знаю. Буря? — сказала вона непевно, боячись помилитися.
"Ну, ось зовсім так само вона здригнулася, зовсім так само підійшла і непевно усміхнулась тоді, коли це вже було,— подумала Наташа,— і зовсім так само... я подумала, що в ній чбгось невистачає".
— Ні, це хор з Водоноса, чуєш? — І Наташа доспівала мотив хору, щоб нагадати Соні.
— Ти куди ходила? — спитала Наташа.