Війна і мир (том 2)

Сторінка 88 з 119

Лев Толстой

— Воду в чарці перемінити. Я зараз домалюю узор.

— Ти завжди зайнята, а я ось не вмію,— сказала Наташа.— А Миколенька де?

— Спить, здається.

— Соню, ти піди, розбуди його,— сказала Наташа.— Скажи, що я його кличу співати.— Вона посиділа, подумала про те, що це значить, що все це було, і, не розв'язавши цього питання і нітрохи не жалкуючи про те" знову своєю уявою перенеслася в той час, коли вона була з ним разом, і він закоханими очима дивився на неї.

"Ах, скоріше б він приїхав. Я так боюсь, що цього не буде? А головне: я старішаю, ось що! Уже не буде того, що тепер є в мені. А може, він сьогодні приїде, зараз приїде. Може, приїхав і сидить там у вітальні. Може, він вчора ще приїхав, і я забула".

Вона встала, поклала гітару ї пішла до вітальні. Усі домашні, вчителі, гувернантки і гості сиділи вже за чайним столом. Слуги стояли навколо столу,— а князя Андрія не було, і було те саме попереднє життя.

— А, ось вона,— сказав Ілля Андрійович, побачивши у дверях Наташу.— Ну, сідай до мене.— Але Наташа зупинилася біля матері, оглядаючись навкруг, наче вона шукала чогось.

— Мамо! — промовила вона.— Дайте мені його, дайте, мамо, скоріше, скоріше,— і знову вона ледве стримала ридання.

Вона сіла до столу і" послухала розмови старших і Миколи, який теж прийшов до столу. "Боже мій, боже мій, ті самі обличчя, ті самі розмови, так само тато тримає чашку і дмухає зовсім так само!" — думала Наташа, з жахом почуваючи огиду, що піднімалася в ній проти всіх домашніх за те, що вони були все ті ж самі.

Після чаю Микола, Соня і Наташа пішли до диванної, у свій улюблений куток, в якому завжди починались їхні найщиріші розмови.

X

— Буває з тобою,— сказала Наташа до брата, коли вони посідали в диванній,— буває з тобою, що тобі здається, що нічого не буде — нічого; що все, що хороше, те було? І не то що скучно, а сумно?

— Ще й як! — сказав він.— У мене бувало, що все гаразд, усі веселі, а мені спаде на думку, що все це вже набридло і що помирати всім треба. Я одного разу в полку не пішов на гуляння, а там грала музика... і так мені раптом гкучно стало...

— Ох, я це знаю. Знаю, знаю,— підхопила Наташа,— Я ще маленька була, то зі мною це було. Пам'ятаєш, раз мене *а сливки покарали, і ви всі танцювали, а я сиділа у класній ридала, ніколи не забуду: мені і смутно було, і жаль було всіх, і себе, і всіх-всіх жаль. І головне, я не була винна,— сказала Наташа,— ти пам'ятаєш?

— Пам'ятаю,— сказав Микола.— Я пам'ятаю, що я до тебе прийшов потім і мені хотілось тебе утішити і, знаєш, совісно було. Страшенно ми смішні були. У мене тоді була іграшка-бов-ванчик, і я його тобі віддати хотів. Ти пам'ятаєш?

— А пам'ятаєш ти,— сказала Наташа, в задумі усміхаючись,— як давно, давно, ми ще зовсім маленькі були, дядечко покликав нас до кабінету, ще в старому домі, а темно було — ми прийшли і раптом там стоїть...

— Арап,— закінчив Микола з радісною усмішкою,— чом би не пам'ятати? Я і тепер не знаю, чи то був арап, чи ми уві сні бачили, чи нам розповідали!

— Він сірий був, пам'ятаєш, і білі зуби — стоїть і дивиться на нас...

— Ви пам'ятаєте, Соню? — спитав Микола.

— Так, так, я теж пам'ятаю щось,— несміливо відповіла Соня.

— Я ж питала про цього арапа і папа і мама,— сказала Наташа.— Вони кажуть, що ніякого арапа не було. А ти ж ось пам'ятаєш!

— Аякже, як тепер пам'ятаю його зуби.

— Як це чудно, наче уві сні було. Я це люблю:

— А пам'ятаєш, як ми качали яйця в залі і раптом — дві баби, і стали по килиму крутитися. Це було, чи ні? Пам'ятаєш, як гарно було?

— Справді. А пам'ятаєш, як татусь у синій шубі на ґанку вистрелив з рушниці? — Вони перебирали, усміхаючись з утіхою вгадування, не сумовитого старечого, а поетичного, юнацького згадування, ті враження з найдальшого минулого, де сни зливаються з дійсністю, і тихо сміялися, з чогось радіючи.

Соня, як і завжди, відстала від них, хоч спогади їхні були спільні.

Соня не пам'ятала багато чого з того, що вони згадували, а й те, що вона пам'ятала, не підіймало в ній того поетичного почуття, що охоплювало їх. Вона тільки тішилася їхньою радістю, намагаючись підробитись під неї.

Вона взяла участь у їхніх спогадах лише тоді, коли вони згадували перший Сонин приїзд. Соня розповіла, як вона боялася Миколи, бо в нього на курточці були шнурки, і їй няня сказала, що її також у.шнурки зашиють.

— А я пам'ятаю: мені сказали, що ти під капустою народилася,— сказала Наташа,— і пам'ятаю, що я тоді не сміла не повірити, але знала, що це неправда, і так мені ніяково було...

Під час цієї розмови з задніх дверей диванної виставилась голова покоївки.

— Панночко, півня принесли,— пошепки сказала дівчина.

— Не треба, Полю, звели віднести,— сказала Наташа. Серед розмов, що точились у диванній, Діммлер увійшов до

кімнати і підійшов до арфи, яка стояла в кутку. Він зняв сукно, і з арфи зійшов фальшивий звук.

— Едуард Карлович, заграйте, будь ласка, мій улюблений Nocturne мосьє Фільда,— сказав голос старої графині з вітальні.

Діммлер узяв акорд і, обернувшись до Наташі, Миколи й Соні, сказав:

— Молодь як тихо сидить!

— Та ми філософствуємо,— сказала Наташа, на хвилину оглянувшись і продовжуючи розмову. Тепер йшлося про сни.

Діммлер почав грати. Наташа нечутно, навшпиньки, підійшла до столу, взяла свічку, винесла її і, повернувшись, тихо сіла на своє місце. В кімнаті, особливо на дивані, де вони сиділи, було темно, але у великі вікна падало на підлогу срібне сяйво повного місяця.

— Знаєш, я думаю,— сказала Наташа пошепки, присуваючись до Миколи й Соні, коли вже Діммлер перестав грати і все сидів, мляво перебираючи струни, видно, вагаючись, облишити чи почати щось нове,— що коли так згадуєш, згадуєш, усе згадуєш, до того дозгадуєшся, що пам'ятаєш те, що було ще раніш, ніж я була на світі...

— Це метампсихоз,— сказала Соня, яка завжди добре вчилася і все пам'ятала.— Єгиптяни вірили, що наші душі були у тваринах і знову підуть у тварини.

— Ні, знаєш, я не вірю цьому, щоб ми були у тваринах,— сказала Наташа так само шепотом, хоч музика й кінчилася,— а я знаю напевно, що ми були ангелами десь там і тут були, і тому ми все пам'ятаємо...