— Я? Стривай, стривай. Ага, я думала спочатку, що ось ми Лдемо, і думаємо, що ми їдемо додому, а ми бозна-куди їдемо
в цій темряві, і раптом приїдемо й побачимо, що ми не в Отрадному, а в чарівному царстві. А потім ще я думала... Ні, нічого .-більше.
— Знаю, певно про нього думала,— сказав Микола усміхаючись, як помітила Наташа по звучанню його голосу.
— Ні,— відповіла Наташа, хоч справді вона разом з тим думала і про князя Андрія, і про те, як би йому сподобався дядечко.— А ще я все повторюю, цілу дорогу повторюю: як^Онисенька гарно походжала, гарно...—сказала Наташа, і Микола почув її дзвінкий, безпричинний, щасливий сміх.
— А знаєш,—раптом сказала вона,—я знаю, що ніколи вже я не буду така щаслива, спокійна, як тепер.
— От нісенітниця, дурниці, вигадки,— сказав Микола і подумав: "Яка чудесна ця— моя Наташа! Другого такого друга в мене нема й не буде. Нащо їй виходити заміж? Усе з нею їздили б!"
"Ну й чудесний цей Микола!" — думала Наташа.
— А! ще світло у вітальні,— сказала вона, показуючи на вікна будинку, що красиво блищали в мокрій, оксамитній темряві ночі.
VIII
Граф Ілля Андрійович покинув посаду предводителя, бо вона була пов'язана з занадто великими витратами. Та справи його все не налагоджувались. Часто Наташа і Микола бачили таємні, тривожні переговори між батьками і чули розмови про продаж багатого родового ростовського дому і підмосковної. Без предводительства не треба було мати такого великого прийому, і отрад-ненське життя провадилося тихіше, ніж минулих років; проте величезний дім і флігелі все ж були повні народу, за стіл так само сідало понад двадцять чоловік. Усе це були свої люди, що обжилися в домі, майже члени сім'ї, або такі, які, здавалося, конче повинні були жити у графовому домі. Такі були Діммлер— музикант з дружиною, Фогель — учитель танців з сім'єю, старенька панна Бєлова, яка жила в домі, і ще багато інших: Петьові вчителі, колишня гувернантка панночок, і просто люди, яким краще чи вигідніше було жити у графа, ніж вдома. Не було такого великого приїзду, як раніш, але побут провадився той самий;-без нього ^не могли граф і графиня уявити собі життя. Та сама була охота, Микола ще збільшив її, ті самі п'ятдесят коней та п'ятнадцять кучерів на стайні; ті самі дорогі подарунки на іменини й урочисті, на весь повіт, обіди; ті самі графські вісти та бостони, за якими він, розпускаючи в усіх перед очима карти, давав себе щодня на сотні обігравати сусідам, які дивилися на право бути партнером графа Іллі Андрійовича, як на найвигіднішу оренду.
Граф, як у величезних тенетах, ходив у Своїх справах, намагаючись не вірити в те, що він заплутався, і за кожним кроком дедалі більш заплутуючись і почуваючи себе неспроможним ні розірвати тенета, ні обережно, терпляче заходитися розплутувати їх. Графиня люблячим серцем почувала, що діти її розоряються, що граф не винен., що він не може бути не таким, яким він є, що він сам мучиться (хоч і приховує це) від свідомості свого і дітей розорення, і шукала засобів зарадити лихові. На її жіночий погляд був тільки один засіб — одружити Миколу з багатою відданицею. Вона почувала, що це була остання надія і що коли Микола відмовиться від партії, яку вона знайшла йому, треба буде назавжди попрощатися з можливістю налагодити справи. Партією цією була Жюлі Карагіна, дочка дуже хороших, доброчесних батьків, з дитинства відома Ростовим, і тепер багата відданиця, бо смерть спіткала останнього з її братів. ,
Графиня писала прямо Карагіній у Москву, пропонуючи їй адруження її дочки зі-своїм сином, і одержала від неї сприятливу відповідь. Карагіна відповіла, що вона зі свого боку згодна, що все залежатиме від прихильності її дочки. Карагіна запрошувала Миколу приїхати в Москву.
Кілька разів, зі сльозами на очах, графиня казала синові, що тепер, коли обидві дочки її влаштовані,— її єдине бажання полягає в тому, щоб бачити його жонатим. Вона казала, що лягла б у домовину спокійною, якби це було. Потім казала, що в неї є чудова дівчина на оці, і випитувала його думку про одруження.
В інших розмовах вона хвалила Жюлі і радила Миколі поїхати у Москву на свята повеселитися. Микола догадувався, до чого хилила його мати, і в одній з таких розмов викликав її на новну одвертість. Вона сказала йому, що вся надія налагодження справ заснована тепер на його одруженні з Карагіною.
— Що ж, якби я любив дівчину без маєтності, невже ви вимагали б, татап, щоб я пожертвував почуттям і честю для багатства? — спитав він матір, не розуміючи жорстокості свого запитання і бажаючи тільки виявити своє благородство.
— Ні, ти мене не зрозумів,— сказала мати, не знаючи, як виправдатись.— Ти мене не зрозумів, Миколенька. Я бажаю твого щастя,— додала вона і відчула, що вона говорить неправду, вцо вона заплуталась. Вона заплакала.
— Матусю, не плачте, а тільки скажіть мені, що ви цього хочете, і ви знаєте, що я все життя своє, усе віддам для того, щоб ви були спокійні,— сказав Микола.— Я всім пожертвую для вас, навіть своїм почуттям.
Але графиня не так хотіла поставити питарня: вона не хотіла жертви від свого сина, вона сама хотіла б жертвувати для нього.
— Ні, ти мене не зрозумів, не будемо говорити,— сказала вона, обтираючи сльози.
"Так, може, я й люблю бідну дівчину,— казав сам собі Микола,— що ж, мені пожертвувати почуттям і честю для багатства? Дивуюся, як матуся могла мені сказати це/ Через те, щ© воня бідна, я й не можу любити її,— думав він,— не можу відповідати #а її вірну, віддану любов. А вже напевне з нею я буду щасливіший, ніж з якою-небудь лялькою Жюлі. Я не можу наказувати своєму серцю,— говорив він сам собі.— Коли я люблю * Соню, то почуття моє сильніше і вище за все для мене".
Микола не поїхав у Москву, графиня не відновляла з ним розмови про одруження і зі смутком, а іноді і зі злістю помічала ознаки дедалі більшого зближення між своїм сином та безприданок) Сонею. Вона докоряла собі за те, але не могла не бурчати, не чіплятися до Соні, часто без причини зупиняючи її" називаючи її "ви" і "люба моя". Добра графиня найбільше за те й сердилася на Соню, що ця бідна, чорноока небога була така покірлива, така добра, така віддано-вдячна своїм благодійникам і так вірно, незмінно, самозречено закохана в Миколу, що не Можна було нічого закинути їй.