Молодому гвардійському офіцерові досі майже не доводилось розмовляти з мадам де Ментенон, бо вона вела самотнє життя і відкрито бувала тільки на церковних службах. Тим-то він був настроєний зараз нервово і одночасно відчував цікавість, ідучи слідом за молодою дівчиною по пишних коридорах, причепурених з усією розкішшю, на яку здатні були мистецтво й багатство. Нанон зупинилась перед одними дверима і обернулась до свого супутника.
— Мадам бажає поговорити з вами про те, що трапилось сьогодні вранці, — промовила вона. — Раджу вам ні слова не казати їй про вашу віру; адже це єдина тема, яка може зробити жорстоким її серце. — Вона підняла палець на знак застереження, постукала в двері і відчинила їх.
— Я привела капітана де Катіна, мадам, — промовила вона.
— Нехай увійде.
Голос був твердий, але ніжний і музикальний. Де Катіна, скоряючись наказові, увійшов у невелику кімнату, не набагато краще припоряджену, ніж та, що належала йому. Але незважаючи на простоту, все тут відзначалось бездоганною чистотою, виявляючи гарний смак жінки, що жила в цій кімнаті. Меблі, обтягнуті витисненою шкірою, килим, картини на сюжети з священного писання, надзвичайно художньо виконані, прості, але гарні завіси — все це загалом справляло враження якоїсь церковності, напівжіночості, чогось містично-заспокійливого. М'яке світло, висока біла статуя пресвятої діви в ніші під балдахіном, з палаючою перед нею червонуватою лампадкою, від якої по кімнаті йшли пахощі, дерев'яний аналойчик і з золотим краєм молитовник надавали кімнаті вигляду швидше молільні, ніж будуара чарівної жінки.
Обабіч каміна стояло по невеликому кріслу, обтягнутому зеленою матерією, одне для мадам, друге — для короля. На маленькому триногому стільчику між ними містилася робоча корзинка з вишиванням по канві. Коли молодий офіцер увійшов у кімнату, господиня сиділа в кріслі, подалі від дверей, спиною до світла. Вона любила так сидіти, хоч небагато з жінок її віку не злякалися б проміння сонця; але де Ментенон, живучи здоровим і діяльним життям, зберегла і чистоту шкіри, і ніжність обличчя, яким могла б позаздрити кожна молода придворна красуня. Вона мала граціозну, царствену постать; жести й пози мадам були повні природної гідності, а голос, як уже помітив де Катіна раніше, звучав дуже ніжно й мелодійно. Обличчя її було швидше гарне, ніж привабливе, нагадуючи статую, з широким білим лобом, твердим, гарно окресленим ротом і великими ясними сірими очима, звичайно серйозними й спокійними, але здатними відбивати найменший порух душі — від веселого блиску насмішки до вибуху гніву. Та високий настрій був переважним виразом цього обличчя, а тому де Ментенон являла цілковитий контраст із своєю суперницею, на прекрасному обличчі якої відбивалось кожне хвилинне почуття. Щоправда, де Монтеспань переважала її дотепністю й ущипливістю язика, але здоровий розум і глибша натура де Ментенон повинні були кінець кінцем перемогти. Де Катіна не мав часу помічати всі подробиці. Він тільки відчував присутність дуже вродливої жінки і її великі задумливі очі, звернені на нього, що ніби читали його думки так, як ще ніхто досі їх не читав.
— Мені здається, я вже бачила вас, мосьє.
— Так, мадам, я мав щастя разів зо два супроводити вас, хоч і не мав честі розмовляти з вами.
— Я так тихо й відлюдно живу, що, очевидно, не знаю багатьох із кращих і достойніших людей двору. Прокляттям таких умов є те, що все погане впадає в око і неможливо не звернути на нього уваги, а все гарне ховається через властиву йому скромність так, що часом перестаєш навіть вірити в його існування. Ви військовий, мосьє?
— Так, мадам. Я служив у Нідерландах, на Рейні і в Канаді.
— В Канаді? Що може бути кращого для жінки, як бути членом чудового братства, заснованого в Монреалі св. Марією Причасницею та праведною Жанною Ле-Бер! Ще цими днями мені розповідав про них отець Годе. Як радісно належати до корпорації і від святого діла навернення язичників до істинної віри переходити до ще більш дорогоцінного обов'язку доглядати хворих воїнів господа, які потерпіли в бою з сатаною!
Де Катіна добре знав жахливе життя цих сестер, яким повсякчас загрожували злидні, голод і скальпування, — а тому дивно було йому чути, що дама, коло ніг якої лежали всі блага світу, з заздрістю говорить про їх долю.
— Вони дуже гарні жінки, — коротко промовив він, пригадуючи попередження мадмуазель Нанон і боячись зачепити небезпечну тему розмови.
— Вам, мабуть, пощастило бачити і блаженного єпископа Лаваля?
— Так, мадам, я бачив єпископа Лаваля.
— Сподіваюсь, що сульпіціанці не гірші за єзуїтів?
— Я чув, що єзуїти сильніші в Квебеку, а ті в Монреалі.
— А хто ваш сповідник, мосьє?
Де Катіна відчув, що для нього настала важка хвилина.
— У мене немає сповідника, мадам.
— Ах, я знаю, що часто обходяться без постійного сповідника, а проте я особисто не знаю, як би я йшла по моєму важкому шляху без свого проводиря. Але в кого ж ви сповідаєтесь?
— Ні в кого. Я належу до реформатської церкви, мадам.
Де Ментенон зробила рух жаху, і раптом жорсткий вираз з'явився в її очах і коло рота.
— Як! Навіть при дворі і коло самого короля! — скрикнула вона.
Де Катіна був досить байдужий до всього, що стосувалося релігії, і дотримувався своєї віри більше через родинні традиції, ніж з переконання, але самолюбство його було ображене тим, що на нього дивилися так, ніби він признався в чомусь огидному й нечистому.
— Мадам, — суворо промовив він, — як вам відомо, люди, що визнавали мою віру, не тільки оточували французький трон, а навіть сиділи на ньому.
— Бог у своїй премудрості допустив це, і кому краще це знати, як не мені, дід якої, Теодор д'Обіньї, так багато допомагав тому, щоб корона була покладена на голову великого Генріха. Але очі Генріха розкрилися ще до кінця його життя, і я благаю — о, благаю від усього серця, — щоб відкрилися й ваші.
Вона встала і, впавши навколішки перед аналоєм, кілька хвилин простояла, затуливши обличчя руками. А об'єкт її молитви тим часом стояв збентежений серед кімнати, не знаючи, за що вважати таку увагу — за образу чи за ласку. Стукіт у двері повернув господиню до дійсності, і в кімнату увійшла її віддана субретка.