— Король буде тут через п'ять хвилин, мадам, — промовила вона.
— Дуже добре. Станьте за дверима і повідомте мене, коли він підходитиме. Ви передали сьогодні вранці королеві мою записку, мосьє? — спитала вона, коли вони знову лишились на самоті.
— Так, мадам.
— І, як я чула, мадам де Монтеспань не була допущена на "grand lever"?
— Так, мадам.
— Але вона дожидала короля в коридорі?
— Так, мадам.
— І вирвала у нього обіцянку побачитися з нею сьогодні?
— Так, мадам.
— Мені не хотілося б, щоб ви сказали мені те, що може здатись вам порушенням обов'язку. Але я борюсь проти страшного ворога і за велику ставку. Ви розумієте мене?
Де Катіна вклонився.
— Що ж я хочу сказати?
— Я гадаю, що ви хочете сказати, що боретесь із згаданою дамою за королівську милість.
— Закликаю небо в свідки, що я не думаю про себе особисто. Я борюся з дияволом за душу короля.
— Це те саме, мадам.
Вона усміхнулась.
— Якби тіло короля було в небезпеці, я покликала б на допомогу його вірних охоронців, але тут ідеться про щось далеко важливіше. Отже, скажіть мені, о котрій годині король має бути у маркізи?
— О четвертій, мадам.
— Дякую вам. Ви зробили мені послугу, якої я ніколи не забуду.
— Король іде, мадам, — сказала Нанон, просуваючи в двері голову.
— Значить, вам треба йти, капітан. Пройдіть через другу кімнату в коридор. І візьміть ось це. Тут виклад католицької віри, твір Боссюета. Він пом'якшив серця інших, може, пом'якшить і ваше. Тепер прощайте.
Де Катіна вийшов у другі двері. На порозі він оглянувся. Де Ментенон стояла спиною до нього, піднявши руку до каміна. В ту мить, коли він глянув на неї, вона повернулась, і він міг розглядіти, що вона робила. Де Ментенон пересувала назад стрілку годинника.
Розділ IX
КОРОЛЬ РОЗВАЖАЄТЬСЯ
Тільки-но капітан де Катіна вийшов в одні двері, як мадмуазель Нанон відчинила другі, і король увійшов у кімнату. Мадам де Ментенон, приємно усміхаючись, низько присіла перед ним. Але на обличчі гостя не з'явилась усмішка на відповідь їй. Він кинувся у вільне крісло, надув Туби і насупив брови.
— Однак це дуже поганий комплімент мені, — вигукнула вона з веселістю, яку вміла виявляти щоразу, коли треба було розвіяти похмурий настрій короля. — Моя темна кімната вже кинула на вас тінь.
— Ні, не вона. Отець Лашез і єпископ із Мо весь час ганялися за мною, наче собаки за оленем, і товкли про мої обов'язки, моє становище, мої гріхи, причому наприкінці цих умовлянь неминуче з'являвся на сцену страшний суд і пекельний вогонь.
— Чого ж вони хочуть від вашої величності?
— Щоб я зламав присягу, дану мною, коли я сходив на престол, і ще раніше моїм дідом. Вони хочуть, щоб я скасував Нантський едикт і вигнав гугенотів з Франції.
— О, вашій величності не слід тривожити себе такими речами.
— Ви не хотіли б, мадам, щоб я це зробив?
— Ні в якому. разі, якщо це може засмутити вашу величність.
— Може, у вас лишилась деяка прихильність до релігії вашої юності?
— Ні, ваша величність, я ненавиджу єресь.
— А проте не хочете вигнання єретиків?
— Пригадайте, ваша величність, що всемогутній може, коли буде на те його воля, схилити серця їх до блага, як він схилив моє. Чи не краще вам залишити їх у руках божих?
— Слово честі, це прекрасно сказано, — зауважив Людовік, і обличчя його проясніло. — Побачимо, що на це може відповісти отець Лашез. Важко слухати загрози вічними муками тільки за те, що не бажаєш згубити своє королівство. Вічні муки! Я бачив обличчя чоловіка, який пробув у Бастілії лише п'ятнадцять років. Воно вже було схоже на страшний літопис; кожна година історії злочинця ще за життя була відзначена рубцем або зморшкою. А вічність?
Він здригнувся від самої цієї думки, і вираз жаху майнув у його очах. Вищі мотиви мало впливали на душу короля, як це давно помітили близькі до нього, але жах майбутнього життя страшив Людовіка.
— Нащо думати про такі речі, ваша величність? — спитала мадам де Ментенон своїм звучним заспокійливим голосом. Чого боятися вам, істинному синові церкви?
— Так ви думаєте, що я спасусь?
— Звичайно, ваша величність.
— Але ж я грішив, і багато грішив. Ви самі не раз казали мені це.
— Це вже все минуло, ваша величність. Хто не був грішний? Ви відвернулися від спокуси і безперечно заслужили прощення.
— Мені хотілося б, щоб королева була ще жива. Вона побачила б, що я став кращий.
— Я сама бажала б цього, ваша величність.
— І вона знала б, що цією зміною я завдячую вам. О, Франсуаза, ви мій ангел-охоронець у плоті. Чим я можу віддячити вам за все, зроблене для мене?
Він нагнувся, і взяв її за руку. Але при цьому доторку в очах короля нараз спалахнув огонь пристрасті, і він простяг руку, щоб обняти жінку. Мадам де Ментенон швидко встала з місця, уникаючи цих обіймів.
— Ваша величність! — промовила вона, підіймаючи палець.
Обличчя її набрало суворого виразу.
— Маєте рацію, маєте рацію, Франсуаза. Сядьте, будь ласка, я зумію стримати себе. Усе та сама вишивка!
Він підняв один край шовковистого полотна. Де Ментенон сіла знову на своє місце, попереду кинувши швидкий пронизливий погляд на співбесідника, і, взявши на коліна другий край вишивки, взялася знову до роботи.
— Так, ваша величність. Це сцена з полювання у ваших лісах, у Фонтенебло. Ось олень, за яким женуться собаки і пишна кавалькада кавалерів та дам. Ви виїздили сьогодні, ваша величність?
— Ні. Чому у вас таке крижане серце, Франсуаза?
— Хотіла би, щоб воно було крижаним, ваша величність. А може, ви полювали з соколами?
— Ні. Мабуть, кохання мужчини ніколи не торкалось вашого серця. А тим часом ви були дружиною.
— Певніше, сиділкою, а не дружиною, ваша величність. Подивіться, що то за дама в парку? Напевне, мадмуазель. Я не знала, що вона повернулася з Шуазі.
Але король не хотів міняти розмови.
— Так ви не любили цього Скаррона? — казав він. — Я чув, що він був старий і шкутильгав, як деякі з його віршів.
— Не говоріть так про нього, ваша величність. Я була вдячна йому; я поважала його; я була піддана йому.
— Але не кохали?
— Навіщо вам знати таємниці жіночого серця?
— Ви не кохали його, Франсуаза?
— У всякому разі я виконувала свій обов'язок перед ним.