В XVII ст., таку ж "містику" в високо поетичних формах, плекали видатні діячі козацької знаті і вищого духовенства, як, нпр., А. Кисіль, І. Виговський, Ю. Немирич (талановиті оратори в пишному, гонго-ристичному стилі), Й. Тукальський, Л. Баранович,
П. Тетеря, І. Самойлович. Але це не перешкодило їм невгавно поширювати своє землеволодіння, монополізувати в своїх руках тодішню промисловість України, нещадно покріпачу вати і експлуатувати народні маси, а врешті, з цілковитою погордою до "матки — отчизни козакоукраїнської" і з повним запереченням риторики своїх урочистих присяг та патріотичних декларацій, торгувати цією ж вітчизною з ким лише пощастило.
В новітній добі ми є свідками ще більш цинічної девалюації цієї "національної містики". За недостачею власної, автентичної героїстичної легенди, речники "введення духа в нашу дійсність" наполегливо фабрикують цілу систему "святощів національної містики" з допомогою галерії "державних мужів, вождів нації", які, в свою чергу і свій час, оперували такою ж словесною магією як і їх попередники в минулому, тільки на те, щоб іти їхніми слідами в торгуванні вітчизною і в обдурюванні мас. Бо ж, яку позицію в "національній містиці" може становити, нпр., С. Петлюра, ця невдала карикатура Виговського? Навіть його близькі співробітники уважають С. Петлюру лише знаряддям польсько-магнатського коло-налізму, що не лише віддав Західну Україну актом суцільної зради в лабети займанця, але і в Східній Україні свідомо помагав до реставрації польського феодалізму, "виконуючи тільки те, що було в інтересах не України, а Польщі" (О. Доценко: "Літопис української революції").
Недавно опубліковані записки П. Мілюкова, російського великодержавника, що жив у Києві в 1918 р., доповнюють надто відому характеристику П. Скоропадського, введеного як і С. Петлюра в святці "національної містики". В той час, коли цей царський генерал і великий землевласник, що, крім прізвища, з Україною нічого спільного не мав, пишався своєю наоспіх сфабрикованою "містикою" циркової бутафорії під охороною німецьких багнетів, П. Мілюков, поспіль із німецьким урядом розпоряджався мабутнім України за своєю вподобою, проектуючи повну реставрацію "єдиної, неділимої". Щоправда, овіяний "національною містикою", П. Скоропадський попередив ці задуми Мілюкова, підписуючи акт федерації з центром російської контрреволюції...
До почту таких самих "носіїв національної містики" належить і сіра, нічим, крім своєї політичної хиткості і постійного служіння чужим панам і їх інтересам, невизначна особистість австрійського прапорщика Є. Коновальця або ще сіріша особистість загумінкового "кроля з червонуватими очицями і тремтячими руками", дегенеративного С. Б а н д е р и. Обидвох вирізняє з юрби пересічностей хіба тільки однакова їхня садистична жорстокість, якою вони надихали свої "осадні корпуси", "похідні сотні" та "служби безпеки", пам'ятні безборонному населенню України.
Не інакше виглядає і "політика", що нею, за Донцов им, "керує містика мов керманич стерном", реалізована неофашизмом після війни, в закамарках спасенної діаспори.
Вся "національна містика" такого типу це мотлох дешевої піротехніки, густо по барвлений пишною фразеологією, призначений до дбайливого камуфляжу дійсності. Із справжніми святощами і ідеалами українського народу вона не має нічого спільного. До прапорів Б. Хмельницького, вкритих славою перемог всенародної революції 1648 р. ,ніяк не приєднати Ви-говського або Немирича. Легенди Коліївщини і Тур-баїв, повстання Чернігівського полку, "Козаччини" 1855 р., Кармелюка і Олійничука, Вакулинчука і Ма-тюшенка, революції 1905 р., Арсеналу і Перекопу — це живі легенди, бо вони оперті на дійсності боротьби, на крові, на подвигу і на жертві, на правді народа, вони глибоко ввійшли у свідомість народу і житимуть з покоління в покоління. їх не треба плекати штучною бомбастикою. Без "містичного досвіду", в серці народному живе І діє любов до своєї землі, до її славного минулого, до її непідмальованих, а справжніх героїв.
А гучні словеса про "вічний Київ", "премудрість над Дніпром", "архистратига Михаїла", "славу і честь батьківщини" та т. п., це лише блюзнірська лелітка всякої іншої "правди", лише не народної, лише не української. Кого і навіщо обдурюють ці "містики"? Чиїми "святощами", чиїми "гордощами", чиєю "честю" свідчаться вони, на ділі? Чи не більш доречно саме їм, говорити не про містику древнього, золотоверхого Києва, а про "містику", нпр., каролінців, які мчали, як це оспівав М. Р. Рільке, по золотих ланах України, щоб її вогнем та мечем загарбати? Або про "містику" чорних кабінетів Прусії і Австро-Угорщини, де здавен кувались плани агресії по лінії Київ— Севастополь—Багдад? Або про "містику" уланських полків РадзівілІв та ГЙлсудських, що вирушали в 1920 р. на Київ, щоб реставрувати історичну Річ посполиту хижацьких "королевенят", та ще й "від моря до моря"? Або про "містику" Бабиного Яру та Іванової Долини, як кривавих етапів німецького походу на схід, що завбачав ажніяк не "містичне" перетворення України в колонію рабів? ..
Надто відома українському народові ця "містика". Це не "премудрість над Дніпром", з леліяна віками запеклої боротьби, великого ідейного горінння кращих синів нашого народу, незламної волі до самобутності і суверенності, сукупність ідеалів, що з покоління в покоління наснажували народні маси. Це "містика" того "золотого яблучка", плодоносної України, по яку тягнулись захланні руки загарбників, ласих приєднати нашу землю, "мов овечку заблукану до нероздільного тіла Річі посполитої", або як "королівство Київське" під берлом Габсбургів вчинити ще одним сирівцевим додатком до імперії "найясніших панів", або, врешті, перетворити на чорноземну латифундію гітлерівських сатрапів...
Так, це "містика" віковічної жаги до загарбання, грабунку, визиску, гніту і потали. Це "містика" тевтонських вандалів, ягайлонських конкістадорів, бельгійських банкірів, англійських королів нафти і сталі. Цю "містику" хочуть видати за свою "ідеологи" українського націоналізму і неофашизму. Не в імлисто-поетичних околах існує ця "містика", а на землі, завжди прозоро пов'язана із шкурними інтересами української панівної верстви. Це — комплекс Каїна по відношенні до українського народу. За "ясними ідеями, опертими на прадавній нашій містиці" проглядає чітка і єдина мета: закабалити український народ, обернути його в "етнічний субстрат", у "череду півскотів". Недаремно ж ярий пропагатор таких "ясних ідей", Д. Донцов, признається, що йому в 1918 р., "польські та російські поміщики були близькі по духу".,.