Можна було б на цьому феномені, що належить до клінічного обстеження, не спинятися. Поуз усі намагання його експонентів та їхніх натхненників, безглуздість його надто очевидна. Нині, навіть проміт-кіші діячі неофашизму, самозрозуміло, з усім їм притаманним "прагматичним" лицемір'ям, пробують затушкувати комплекс "Антиросії" як один із краєв-угольних каменів їхньої "визвольної доктрини".
Але, по суті, комплекс "Антиросії" логічно таки входить як складова частина в "ідеологію" недобитків української "провідної" верстви. Як для запопадливого лакея фашизму Онацького "антислов'янство" було "нашим козирем", так таким же "козирем" невигадливих еміграційних "ксенойкос" в їхньому накладанні з реакцією всього світу існує комплекс "антиросіянства". Яка мета, яка праоснова цього антислов'янського жупелу?
А кого ж не надить марганець і вугілля України, нафта Азербайджану і Караганди, малахіт Уралу, золото Верхоянського хребта, мідь Казакстану? Кого не надять ці величезні простори, резервуари незлічених земних скарбів, праці мас і ринки?
Здавен-давна, з затаєним віддихом, стежить Захід, (не Захід Петрарки, Ліонарда, Ньютона і Ейнштейна, а Захід Гастінгса, маршала Ліоте, Сесіля Род-са, Бісмарка, Аденауера) за могутнінням "велетня, що здивує світ" — слов'янської сім'ї народів, з їх ядром — українським, російським і білоруським народами, що з подиву гідною силою і витривалістю, мов той казковий Микула Селянинович, розпростали плечі, натруджені віковим ярмом і аж до зір, в космічні велепростори підняли свої ОЧІ. . .
З гадячою люттю, з заздрощами і тривогою, дивиться на це гаснучий світ, мобілізуючи всі рештки своїх сил "на захист свободи і цивілізації" чи, як це було недавно, "на будову нового ладу Європи", "на славу імперіалізму духа" — з його димарями Освєн-цімів і Майданків, з його Дерманями І Ордадурами.
Яке йому діло до того, що мільйони українського народу, пам'ятного 1917 року, з підневольної маси стали не лише суверенним, державним народом, але одним із стійких гарантів свободи і незалежності багатьох інших народів, призначених ще так недавно західними "визволителями" до поголовного знищення? Яке діло йому до українського народу, що з часів сивої давнини, пліч-о-пліч, ішов крізь історію із своїми сусідами — братами, 90-мільйоновим російським народом і 9-мільйоновим білоруським народом, разом з ними будував державне життя, боровся за свободу і краще майбутнє, відстоював рубежі своєї вітчизни, колонізував неозорі простори, творив духовні цінно щі, надихані одним прагненням правди, добра, людяності і справедливості? ..
Звичайно, колонізаторам, що розстрілювали індійців, що відрубували руки і ноги конголезцям, що несли, вогнем і мечем, свій "тягар білої людини" нема до того діла.
Немає до того діла і українській "провідній" верстві та її недобиткам. Поздовж століттів вони діяли всупереч духові нашої історії, всупереч геополіти чним ум овинам нашої країни, всупереч інтересам і прагненням нашого народу. Єдиною потіхою для них може бути тільки те, що в їхньому зрадництві і ренегатстві, в їхній т. зв. реальній політиці, вони ніколи не відзначалися розумом. Як одвічні "мерценарії", "ксе-нойкос" були вони завжди тяглом чужих сил, їхнім допоміжним загоном. А нагородою їм було те, що їх завжди пошивано в дурні.
хш
Простори, що відкрились для нових творчих сил на Україні внаслідок революції, нова дійсність, постала завдяки великим економічно-соціальним перетворенням в добі Жовтня, неминуче ведуть до загибання ідеологічних форм минулого. В нових матеріальних передумовинах їх існування неістотне. Про це дуже добре знають І ті, що під небом далекої чужини намагаються воскресити ті форми.
"Кладовище, де красуються монументи живих покійників, де все спорожніло, непросвітлюване живою мислею"; "музей живих недавно мрій, зваг і порив-нань" — так елегійно малює картину духовного чав'я-діння "еліти" один із її речників ("Листи до приятелів", Нью-Йорк, 1962).
Але такий стан хиріння серед "кропиви І будяків", пророкований Т. Шевченком гаснучому світові українських владущих, ніяк не вкладається в плани зарубіжного українського неофашизму та гальванізуючих його сил міжнародної реакції. Атже ж ідеться про те, щоб "не переставало битись серце авангарду нації (!)", того націоналістичного гегемону, що має претенсії "перейняти ввесь національний організм у своє власне майбутнє" (!). (Ю. Бойко, "На великій магістралі").
Агонізуючій "провідній" верстві приходить з допомогою все той самий прагматизм, який "готовий спинитись на чому завгодно, не гербує і містичним досвідом, якщо тільки він матиме практичні наслідки" (В. Джеме).
"Містичний досвід" українського неофашизму звичайно, не цікавить його іноземних протекторів. Цей аспект усієї проблеми призначений виключно для внутрішнього вжитку, бо, як патетично каже Д. Донцов, — "не поможуть нам голосіння за самостійну І соборну, коли не будемо вкладати в нашу ідею ясних ідей, спертих на нашій прадавній містиці"; "містика нерозривно злучена з нашою національною політикою"; "все починається від містики", — пояснює той же невтомний винахідник нових трюків гальванізації "елітарного" цвинтарища. Не відстають і інші. "Треба ввести духа в нашу дійсність" (М. Шлемкевич), "реалізувати вічну божу істину", "здійсняти історичну місію" (!) (І. Лисяк-Рудницький), "покликатись на славу, честь і оборону батьківщини" (О. Оглоблін), "плекати традиції вічного Києва", "стягу войовничої України", "легенди святого Андрія Первозванного" і т. п.
Така ось магія псевдопатріотичних словес, арсенал вдосталь втертої "національної містики" один із давен-давна відомих засобів, вживаних панівною верствою до забезпечення своєго монопольного становища на "політичне і духовне провідництво нації". На чужині, таке черевомовлення необхідне ватажкам "політикума діаспори", щоб чаклувати довірливі "низи", аби запобігти, як це висловлює один із заклопотаних ватажків, "розривові між нашою провідною верствою і масами". ..
Ще в 1569 р., князі Вишневецький, Острожський, Корецький, Сангушко і ін., творили опозицію велико-панства проти унії України з Польщею і Литвою. Вони теж покликались на "честь і оборону вітчизни", на свою "вірність грецькому благочестію і руській нації". Але, як лише сильніший, польський гегемон загрозив їм конфіскацією маєтків, опозиційні настрої тих сує-словів проминули і вони та їхні роди скоріше ніж за півстоліття опинилися не лише в таборі попольщених І покатоличених ренегатів, але в перших лавах найлютіших ворогів українського народу.