У шаті невинного ягнятка проквиляють ці "прагматисти" про свої "симпатії до єврейського народу, що поніс такі жертви в часі гітлерівського геносиду". Але вони ж, без усякого сорому, вважають "служінням українському народові" (!) діяльність тих людей, що їх "формально можна було б визначити як квіслін-гів, бо вони займали адміністративні посади у німців і ангажувалися в громадській та культурній праці..." Засуджуючи, очевидно, гітлеризм, "прагматисти" рюмсають над тим, "що фатальні помилки німецького командування (а не героїчна боротьба народів СРСР! — н, пр.) були причиною неуспіху всієї кампанії, яка могла б змінити карту Сходу Європи"(!). Логічно,— на тлі такого щирого жалю за "невикористаними можливостями", співдія з німецьким вторжником і окупантом, зокрема як "збройний чин" усяких "нахтігалів", "ро-ландів" і "українських дівізій", здійснюваний на українській землі і проти свого ж народу, зазнає дедалі од-вертішої глорифікації і стає "національною легендою". Не злічити, при тому, всіх лірично-слинявих "гуманістів", "християн-миролюбців", яким мариться третя світова війна і які Цілком згідні з тим, щоб "дві третини української території були знищені атомною бомбою, аби лиш на одній третині заіснувала українська національна держава..."
Така казуїстика чи "діалектика українського по-літикума в діаспорі", незалежно від функцій, які має виповнити, походить з простої причини. Рештки української дрібної буржуазії не в силі переступити тих меж мислення, які зумовляє їх соціальна істота. Буржуа, навіть, коли він принаймні декларативно хоче пристосувати свою ідеологію до умов нової дійсності, завжди необачно приходить до тих самих завдань І концепцій, з якими він виходив на захист інтересів своего класу.
Борсання банкрота, давно свідомого своєї поразки, з усім його невдало маскованим обскурантизмом і опортунізмом, це —— український неофашизм. Це остання видозміна ідеології агонізуючої української "провідної" верстви, що опинилась в заулку суперечностей, на тлі закономірного історичного розвитку. Це те саме, тільки пристосоване до "духа часу", вчення про те, "як треба бути звіриною, де не можна бути людиною", "щоб виконувати владу над народом". Це ідеологія останньої когорти української реакції, в якій поєдналась і притаманна їй завжди провінційна закостенілість і сервілістична здібність до пристосування; це ідеологія гаснучого світу, свідомого своєї приреченості, а тому й торгуючого наоспіх "істинами" тобто такими "істинами, які є тим, чим ми хочемо, щоб вони були". Практичне пристосування неофашизму, як і фашизму, це — "всякий шлях, що веде до нашої мети, є добрий, незважаючи на те, що інші це називатимуть підлістю". На такий шлях приходить неминуче всяка сила, відчужена від головного напряму розвитку людської спільності.
Націоналізм — як ідеологія епілогу, присмеркової фази української панівної верстви, вражає безприкладною убогістю своїх потуг становити собою хоча б якийсь "ерзац" філософської, світоглядової чи політичної системи. Як продукт "мізерної карлючки" — галицької чи нол о читальної і клерикальної "еліти" чи випадкових ренегатів, давно позбавлених будь-якого зв'язку з рідним грунтом, цей "націоналізм", самозрозуміло, не міг бути нічим іншим ,як напохват перелицьованою копією чужих шаблонів. Один із горе-ідеологів цього "націоналізму", Д. Андрієвський, в 1930 р. стверджує це такою маккіавелістичною заявою: "Нині Італія єдина країна, яка може мати активну і позитивну політику супроти України... Отже маємо перти (!) в той бік з усієї пари... Тимчасом не треба виявляти назовні нашу зв'язаність з фашизмом... рівнож треба уважати, щоб нашою близькістю до фашизму не відвернути від нас Велику Україну... Всі ці застереження мають силу на певний час, але пізніше ми маємо рішуче здекларуватись..."
Є. Онацький, довголітній експонент фашизму на українському грунті і agens in rebus ОУН у Римі аж за-хекувався від своєго лакейського о божеств лювання фашизму як "універсальної доктрини" та його "дуче", що заповідав експанзію на Схід як ціль "мирного імперіалізму духа". Цей же Онацький, аж з ах листуючись від ентузіазму з нагоди заяв солідарності німецьких "штальгельмістів" з фашизмом, рекомендує своїм однодумцям: "Мусоліні цікаві ті нові українські сили, що можуть виникнути з боротьби за перебудову Європи. Наше завдання — поширення фашистівської Ідеології, Цикл фашизму для внутрішньої потреби закінчився, починається другий — фашизму у світовому розгоні. .. Муссоліні закінчив свою останню промову в Мілані многозначними словами: "весь фашизм прислужиться більшому щастю всієї Європи..." І до решти збаранівши від надміру пієтизму до своего "дуче", Є. Онацький проповідує: "Фашистські ідеї самі переходять в загальну європейську свідомість внаслідок бажання наслідувати фашизм... Нам конче треба мати книжку, присвячену фашизмові в зв'язку з українською проблемою..." ("У вічному місті"). Поради ретельного пропагандиста не пішли намарно. "Через Аддіс-Абебу до Києва" — горлав Д. Донцов у той час, коли "мирний експансіоніст імперіалізму духа" — Муссоліні бомбардував безборонні оселі Абісинії, а його "легіони" вирізували їх населення...
Українська "провідна" верства в 30-их рр. оперла свій "націоналізм" на фашизмі "як реальній політиці", за Онацьким, навіть не відпекуючись, (як дораджував Андрієвський), своего щільного зв'язку з ним. Фашистський журнал "Антиєвропа" в 1930 р., пишаючись осягами "революційного" фашизму, поряд з гітлерівцями, "штальгельмівцями" в Німеччині, "гейм-верівцями" в Австрії, кемалістами в Туреччині, лап-півцями в Фінляндії, називає і українських націоналістів. ..
Гегемон західноукраїнської панівної верстви з цілковитою одвертістю ставить себе до послуг як загін рабів, обернених у "ксенойкос" (наймані загони) фашизму. Недаремно, та ж "Антиєвропа" (XII, 1930) мріяла: "Україна — забороло Заходу проти слов'янського світу... Як би скоріше прийшов час, коли давня столиця Східної Європи (Київ — н. пр.) поєднається із старшою своєю сестрою, столицею Західної Європи і всієї Європи" (Римом — н. пр.).