Чи не природно, що хоч би таке поставлення проблеми відкривало величезні перспективи для буржуа — доробкевича "діаспори". "Терпимий і демократичний" прагматизм не проголошує ніяких догматів, ніяких критеріїв. Він дозволяє, за Джемсом, "кожній людині мати власну істину", "торгувати істинами". Хіба ж це не знахідка для українського "дійового націоналізму", що в своїй істоті є нічим іншим як постійним торгуванням істинами? Зокрема такими, що їх мірилом є "їх корисність", їх "практичне пристосування" (Дьюї).
Щоправда, західноукраїнська каста займалась філософією либонь завжди в порядку "данини порока чесноті", за Рошфуко. Але, тим не меньше, зв'язки українського націоналізму після війни з прагматизмом— помітні і знаменні. Вони розкривають повністю його відірваність від рідного грунту, його сутню залежність від світа проблем і ідей, що з українською культурною самобутністю і державною сувереннністю не мають нічого спільного, свідчать про його принципову облудність і порочність, про його спекулятивність і мімікризм.
Про буваючи в орбіті післявоєнного західного світу, недобитки колись панівної на Україні верстви зокрема їх "інтелектуальна верхівка", зрозуміла, що давніші її позиції, ясно вказуючі на джерела, її компрометують і вимагають принаймні сповидної "ревізії". Досвід, згідно з теорією інструменталізму, добре засвоєною діячами "еліти", повинен оцінюватись "діалектично" — в аспекті "розумного пристосування істини до кожночасної дійсності". Це дуже важливе, по-скільки "український дійовий націоналізм" як ідеологія провідної частини "діаспори" діє нині вже не в вузькому маштабі провінції, а на тлі широкої панорами реакційних сил, а з них кожна, від своєго знаряддя, вимагає гетерогенної формули "пристосування". Ринки політичної кон'юнктури в періоді "холодної війни", нотують бо іноді і акції "українського дійового націоналізму", правда, невисокої вартості.
Таким чином, стаємо, після війни, свідками деяких метаморфоз. "Провідна верства" т. зв. політичної еміграції, міняє шкуру. Вона повертається "обличчям до реалітетів", проголошує "боротьбу з конформізмом, фетишизмом" тощо, теревенить про "еволюцію українського націоналізму", проповідує "плюралізм", "гуманізм", "боротьбу за прогрес", засуджує "примітивізм донцовщини", "тоталітаризм", жадає "омо-ральнення", "демократизації" націоналізму, ба, пишається своїм "соціалізмом" і — страшно вимовити — навіть "респектує всі реалітети сучасної України"... Слухаючи осьтаких солов'їних співів різних "Сучасних У країн", "Сучасностей", "Українських самостійників", "Вільних У країн", і т. п., можна було б подумати, що ця "інтелектуальна верхівка", принаймні, відмежовується від своєго неславного минулого, визначеного комплексом Каїна — тієї "творчої меньшості", "воїнів зпід знаку архистратига Михаїла" і т. п., які полишили на Україні сопух дерманських могил, жидачинських тортур, чад братовбивства і ненависті, кривавий слід кондотьєрів і катів.
Але, скільки б не говорили речники колись панівної верстви на Україні про "еволюцію" її ідеології, з чималою похватністю пристосовуючись до всіх змінених обставин, істота "українського дійового націоналізму" залишається незмінною. На перший погляд здається, що залежно від економічного і суспільного становища різних прошарків в структурі українського зарубіжжя, існує диференціація, окреслена не стільки розбіжністю "ідеалів" як засобів тактики. Але, і католицький прозелітизм і "ліберальний позитивізм" і неприховане мрякобісся і "теж — соціалізм", "теж — прогресизм", "традиціоналізм" і "народництво", все це є лиш видозміни однієї породи, амальгама з різного мотлоху наоспіх позичених ідейок, "робочих теорій", що правлять за "світогляд і політичну платформу нового українства". Знаменник цих видозмін є один — егоїзм шарів, претендуючих ще й досі на монополію ідейного і політичного проводу нації.
Ось, нпр., Донцов геїЗМуш, який проповідував боротьбу з релігією в школах (1910), твердив, що "до упадку Польщі майже всі українці були католиками" (1918), нині, як "ревнитель православ'я" (з текстами з євангелія та творів теософів Штейнера І Блаваць-кої, "з хрестом проти диявола" та з "традиціями київо-печерських мучеників") знов вибирається організувати "конструктивний бандитизм" проти "проклятого соціалізму" і для "цілковитого стертя з лиця землі Росії" (?!), закликає плекати все той самий "орден лицарів комбативного духа" — типу катів з Бабиного Яру.
Але і "ліберал" І. Лисяк-Рудницький переконаний, що "тільки активна меньшість веде націю". Л. Білас, (що декларує себе "істориком, який є слугою лиш одного пана-правди"), констатує, що хоч територіа-лізм" (концепція В. Липинського приєднання до "дер-жавнотворчої праці" польських поміщиків на Україні) не здійснився, "але це не значить, що він перекреслений на всі часи". Для цього "слуги правди", як бачимо, реституція Браніцьких і Потоцьких в їх статусі паразитів на тілі українського народу належить цілковито до "категорій логічного мислення". Зате ж "поняття соціальної боротьби" він зараховує до "сфери містики". Його "пан-правда", як видно, цілком виразного походження.
Ідучи за вимогами доби, "еволюціонізуючий" націоналізм, звичайно, роздирає шати за деколонізацію Азії і Африки і при цій нагоді пристьобує і себе до визвольних рухів колоніальних народів. Але, одночасно йому "трудно не погодитись з думкою, що державне усамостійнення країн Південної і Середньої Америки почалось на сто років за скоро"... Є. Врецьона — цей самий речник такого своєрідного "антиколоніа-лізму" уважає, м. ін., що колоніальна адміністрація і католицькі місіонери для "сірої народної маси" в Африці були більше благодійні ніж національна суверенність, а що ж до цієї суверенності, то вона не є ажніяк результатом національно-визвольних рухів африканських народів, а явищем цілком випадковим, від волі цих народів незалежним...
Нічого дивного, що в зв'язку з такими поглядами всі новоявлені "прагматисти" прославляють тюремника Анголи Салазара або оспівують "оборонців" Дієн-бьєн-фу, тварюк у людській подобі з відділів "пара" в Алжирі, співчувають диктаторам типу Бат-тіста і іншим подібним "мужам провидіння" — гнобителям підкорених народів і власних трудящих. Нічого дивного, що у таких "прагматистів" найдеться спільна мова і з гене рал іссімусом Чан-Кай-Ші і з мадярськими баронами, що мріють про "Велику Угорщину" (із Словаччиною та Закарпаттям), з реставраторами "Наддунайської монархії" на чолі з "приятелем України" — Отто Габсбургом, з Іспанськими Бурбонами, що снують плани "хрестоносного походу" на Схід, з польськими князями-"обновителями ягай-лонської ідеї" та з усіми, найрізноманітнішіми осередками інтернаціонального мрякобісся і реакції.