Девід повернувся садом до воріт. Добре, хоч про замок сказала: він розімкнувся відразу. Девід заїхав у двір, зупинив машину в затінку під каштаном біля фасаду. Прихопивши невеличку валізку, портфель і джинсовий костюм з вішалкою, зайшов у дім. Зі сходів кинув оком крізь розчинені двері у садок, але дівчат там уже не було. Піднявся на другий поверх і в коридорі зупинився перед двома картинами. Він помітив їх, ще коли дівчина показувала йому кімнату, але не міг пригадати ім'я художника. А тепер... ну, звичайно ж, це Максимільен Люс. Пощастило старому, купив картини ще до того, як на мистецтві стали наживатися, вигідно вкладаючи капітал у картини. Девід навіть забув, як негостинно його тут зустріли.
Кімната була умебльована просто: двоспальне ліжко (незграбний натяк на стиль" ампір), поточена шашелем горіхова шафа, стілець, старий шезлонг з потертою зеленою оббивкою, вкрите плямами дзеркало в позолоченій рамі. В кімнаті попахувало сирістю, як у приміщенні, яким рідко користуються. Меблі, мабуть, потрапили сюди з місцевих аукціонів. І раптом, серед усього цього — Лоренсен з підписом автора; картина так не пасувала до цієї обстановки. Девід спробував зняти її, щоб роздивитися при кращому освітленні. Але виявилося, що раму пригвинчено до стіни. Він усміхнувся і похитав головою: шкода, що Бет не може цього побачити.
Директор лондонського видавництва, який придумав цю поїздку, попередив Девіда: хто наважиться відвідати Котміне, зустріне куди серйозніші перепони, ніж замкнені ворота. Хазяїн — чоловік запальний, грубий, уїдливий, терпіти не може, коли в його присутності згадуються певні імена. Поза всяким сумнівом, ця "велика людина" може повестися, як страхітливий старий чорт. А може бути й чарівним співбесідником — це вже як хто йому сподобається. Часом буває наївний, мов дитя, додав видавець. Тільки не заходьте з ним у суперечки про Англію чи англійців: старий прожив життя на чужині й не любить, щоб йому нагадували про можливості, які він, можливо, через це втратив. А ще він страшенно хоче, щоб про нього написали книжку. Тож хай Девід не дасть себе обдурити й не вірить, що цій людині начхати на те, якої думки про неї співвітчизники.
Великої необхідності у цій поїздці, власне, не було. Девід уже мав чорновий варіант вступу і досить чітко уявляв, що хоче сказати читачам. У нього була добірка основних есе з каталогів виставок, перш за все ретроспективи, влаштованої 1969 року в Галереї Тейт (запізніла оливна гілка від британського офіційного мистецтва), а також двох недавніх виставок у Парижі та однієї в Нью-Йорку. До того ж у його розпорядженні була ще невеличка монографія Майри Ліві із серії "Сучасні майстри" та листування з Метью Смітом. Інтерв'ю, надруковані в різних журналах, теж могли стати в пригоді. Залишалося з'ясувати кілька біографічних деталей, але це легко було зробити й листовно. Звісно, можна засипати старого запитаннями про все, що стосується мистецтва, але той ніколи не виявляв бажання до подібних бесід. Навпаки, як свідчив досвід минулого, в таких випадках він замикався в собі, навмисне збивав розмову на манівці або просто вдавався до грубощів. Отже, мета поїздки, по суті, зводилася до того, щоб бодай побачити людину, на яку Девід затратив чимало часу і роботами якої, хоч і не без певних застережень, щиро захоплювався. Потім Девід принагідно мав би задоволення сказати комусь, що зустрічався із старим особисто. Що не кажи, а він тепер один з найвідоміших художників, і його доводиться ставити в один ряд із Беконами та Сазерлендами. А може, він навіть найцікавіший серед цих обранців, а спитай його, то, мабуть, скаже, що не має нічого спільного з клятими англійцями.
Народився він 1896 року, навчався в училищі Слейда в ті славні часи, коли там панувала школа Стіра-Тонкса. У 1916 році виявив себе войовничим пацифістом. 1920 рік застав його в Парижі (духовно він назавжди порвав з Англією). Далі, понад десять років,— коли навіть Росія стала на шлях соціалістичного реалізму — були пошуки, перебування на хисткій нічиїй землі між сюрреалізмом і комунізмом. Минуло ще десять років, поки Генрі Бреслі дочекався визнання на батьківщині — за п'ять років "подвійного вигнання", що їх він прожив в Уельсі під час другої світової війни, співвітчизники встигли відкрити для себе його малюнки, присвячені громадянській війні в Іспанії. Як більшість художників, Бреслі набагато випереджав політиків. У 1942 році лондонська виставка його робіт 1937—1938 років раптом набула для англійців певного змісту. Вони вже пізнали, що таке війна, й усвідомили, як то безглуздо вірити деклараціям міжнародного фашизму. Ті, хто знався на мистецтві, розуміли, що особливого пророцтва у цьому відображенні іспанської агонії не було; в малюнках Бреслі виразно повторювався дух Гойї. Але вони, безперечно, вражали силою, майстерністю, глибиною художнього бачення. Присуд було винесено. Печатку поставлено і на людських якостях Бреслі (правда, у вужчому колі): за ним утвердилася репутація людини з "важким характером". На час повернення Бреслі до Парижа у 1946 році його чорна ненависть до всього англійського і традиційно буржуазного, надто коли йшлося про офіційні погляди на мистецтво чи про адміністративні установи, стала легендою.
Протягом наступного десятиліття популярність Бреслі навряд чи набагато зросла. Зате його картини стали колекціонувати, а в Парижі й Лондоні серед впливових людей з'являлися все нові шанувальники його мистецтва. Хоча, як і кожен другий європейський художник, він страждав від того, що Нью-Йорк з карколомною швидкістю висувається на чільне місце як арбітр в оцінці художніх цінностей. В Англії Бреслі ніколи не прагнув грати на "чорному сарказмі" своїх іспанських малюнків. Та однак його авторитет зростав, мужнішав талант художника. Саме тоді він створив більшість своїх славнозвісних інтер'єрів та оголених натур. Надовго прихований, гуманіст почав вибиватися на поверхню, хоча публіку, як завжди, більше цікавили подробиці богемного життя художника — плітки про пиятику, жінок,— що їх розповсюджувала жовта й шовіністична преса, яка цькувала його. На кінець 50-х років його спосіб життя уже перестав бути сенсацією. Чутки і правда про його гріхи, про його презирство до батьківщини тепер розважали обивателя і навіть... імпонували схильним ототожнювати творчість художника з його яскравою біографією, заперечувати, посилаючись на відрізане вухо Ван Гога, мистецтво як вищий вияв здорового розуму, а не як солоденьку мелодраму. Слід визнати, що Бреслі не дуже рішуче відмовлявся від ролі, яку йому нав'язували: якщо люди чекали від нього чогось приголомшливого, він, як правило, задовольняв їхнє бажання. Лише близькі друзі знали, що під маскою дивака, виставленою на публіку, ховалися неабиякі зміни.