— Може, я спробую у них з'ясувати.
Бреслі застережливо підняв руку.
— Ні, ні, мій друже. Просто хотів порадитися з вами. Як чоловік з чоловіком.— Він раптом перевів погляд на Девіда.— Знаєте, чому я називаю її Мишею?
— Цікаво.
— Нічого спільного зі справжньою мишею.
Якусь мить старий вагався, потім вийняв із шухляди в столі аркуш паперу. Стоячи поруч, Девід стежив, як він поважно нахилився над папером, наче це був якийсь важливий документ. Виявилося, він писав олівцем літери: М, пропуск, U, S, Е[41]. Закінчивши, підвів голову і підморгнув Девідові. Перш ніж той зрозумів значення написаного, старий зім'яв аркуш у руці.
— Не прохопіться.
— Ні в якому разі.
— Страшенно боюся втратити її. Приховую від неї.
— Гадаю, вона й так розуміє.
У відповідь старий кивнув, потім злегка стенув плечима: мовляв, вік і доля однаково врешті візьмуть своє. Що тут іще скажеш.
Невдовзі, поринувши в роздуми, Девід лежав у ванні. Що може бути спільного між старим і цими дівчатами, незважаючи на відстань, яка їх розділяє, відсутність взаєморозуміння і все те, що замовчувалося і ховалося за машкарою відвертості?.. Якби цей трикутник існував у сучасних умовах і складався лише з молодих нестриманих людей, то він, найвірогідніше, розпався б. Виникли б ревнощі, хтось комусь надавав би перевагу, у взаєминах з'явились би тріщини... Цей маленький світ такий замкнутий, відгороджений, наче острів, від реального, буденного Девідового світу з його Блекхітом і посиленим вуличним рухом в години пік, вечірками, друзями, виставками, дітьми, суботнім ходінням по магазинах, батьками, Лондоном, де завжди треба за щось платити. Девід відчув непереборний потяг до... до чогось подібного до Котміне, тільки пристосованого до умов його, Девідового, життя. Вони з Бет повинні обов'язково спробувати знайти такий куточок десь в Уельсі або на заході — збереглося ж там, мабуть, іще щось, крім Сент-Айвза[42], де серед безлічі тих, що прикидаються, є лише два-три справжні художники.
Нікчеми, які не вміють малювати. Саме так.
Найбільше Девідові запам'ятається шалена вдача старого. Її зовнішні вияви в його мові й поведінці були, зрештою, так само оманливі, як агресивність деяких тварин, спрямована на забезпечення спокою і життєвого простору, а не на безпричинну демонстрацію сили. Гротескні маски, які надягав на себе старий, просто дозволяли його справжньому "я" триматися на волі. Насправді він жив не в своєму manoir, а в лісі, що його оточував. Мабуть, він усе життя марив про те, щоб знайти місце, де можна було б заховатися від людей. Соромливий і несміливий, він навмисне поводився так, щоб створити протилежне враження. Можливо, саме це змусило його залишити Англію. Проте, опинившись у Франції, Бреслі скористався всім, що в ньому було від англійця: незважаючи на довгі роки добровільного вигнання, зберіг у собі на диво багато національного — щоб протистояти наступові французької культури. У чорновому варіанті вступу до книжки Девід згадав про те, що полотна, створені в Котміне, мають під собою англійський грунт. Тепер він постановив собі розширити цю частину статті, надати їй більшої переконливості. Мабуть, саме в цьому ключ до розуміння творчості Бреслі: хитрий старий вигнанець, який ховається за яскравою маскою свавільного дивака й космополіта, а в душі залишається таким же простим і невіддільним від своєї батьківщини англійцем, як Робін Гуд.
За вечерею особливо відчувалася відстань, що розділяла старого й дівчат. Генрі ще раніше випив віскі, але за столом обмежився двома келихами вина, та й те розвів водою. Він виглядав стомленим, заглибленим у себе, як буває з похмілля. Старість Бреслі особливо впадала в око, і в Девіда було таке відчуття, ніби він перебував у таємній згоді з дівчатами, аби ще більше підкреслити, яка прірва розділяє їх і старого. Химера була в балакучому настрої, розповідала Девідові, як вона намучилася на учительському факультеті, як завжди, пересипаючи свою мову жаргоном і пропускаючи слова. Старий слухав, трохи спантеличений цим несподіваним пожвавленням і тим, що далеко не все міг второпати, принаймні половину з того, що вона говорила: мікронавчання, системне мистецтво, психотерапія. Наче дівчина розповідала про якусь далеку планету. Девід уявляв, як повинна здивуватися людина, яка ще жила титанічними битвами, характерними для мистецтва на початку двадцятого століття, почувши, що звичні для неї пристрасні теорії і революційна практика зведені до методики масової освіти, до "діяльності", яка займала місце десь між англійською мовою і математикою. Les Demoiselles d'Avignon[43] з одного боку і мільярд банок плакатної фарби — з другого.
Після кави старий майже зовсім замовк. Миша стала умовляти його лягти спати.
— Ще чого! Хочу послухати, про що молодь балакав.
Миша лагідно вмовляла:
— Досить прикидатися. Ти дуже стомився.
Бреслі трохи побурчав, розраховуючи на чоловічу солідарність, але Девід його не підтримав. Врешті Миша повела старого нагору. Щойно вони вийшли з кімнати, Химера пересіла в крісло, де сидів Бреслі, й налила Девідові ще кави. Цього разу вона одяглася не так екзотично: чорна сукня з рожевими й зеленими квіточками, наче з ілюстрації Кейт Грінеуей. Сільська простота цієї сукні була їй більше до лиця чи, може, краще пасувала до того, що починало Девідові в ній подобатись.
— Коли Ді повернеться, підемо нагору,— промовила Химера.— Хочу, щоб ви подивилися її малюнки.
— З радістю.
— Дурненька вона. Соромиться їх показувати.
Девід помішав каву.
— Де подівся її хлопець?
— Том? — Химера стенула плечима.— Звичайна історія. Не зміг пережити, що її прийняли до Королівського коледжу. Гадав, приймуть його.
— Буває.
— Такий собі всезнайко. Приватна школа і так далі. Я його терпіти не могла. Таке вже самовпевнене. Тільки Ді нічого не бачила.
— Дуже переживала?
Химера ствердно кивнула.
— Я ж вам кажу. Дуже вона наївна. В певному розумінні.— Вона трохи помовчала. Потім відклала набік ложку, яку весь час крутила в руках, і подивилася просто в освітлене лампою Девідове обличчя. В її погляді була сама відвертість.
— Девіде, можна вам розкрити велику таємницю?