— Ідіотка,— пробурмотіла Миша.
— Вибачте.
Химера скривилася, міцно стуливши губи й відкинувшись назад, намагаючись опанувати себе. Тоді схопила серветку, притисла її до лиця й вискочила з-за столу. Бреслі незворушно їв суп. Миша посміхнулася до Девіда.
— Не беріть на свій рахунок.
— Всипати б їй як слід,— пробурчав Бреслі.
Дівчина все ще стояла спиною до всіх, демонструючи свій довгий оголений хребет і копицю рудих кучериків, насаджену на тоненьку, як в опудала, шию. Потім відійшла далі в темряву, ближче до каміна.
— Мита, виявляється, ваша шанувальниця, Уїльямсе. Вона вам казала?
— Так, ми з нею вже заснували товариство взаємного захоплення.
— Наша Миша — дуже розбірлива.
Девід усміхнувся.
— Наслідуєте Піфагора, чи як?
Старий і далі зосереджено їв суп. Девід глянув на Мишу: допоможіть, мовляв.
— Генрі запитує, чи ви захоплюєтесь абстракцією.
Втупившись у ложку з супом, старий швидко пробурмотів:
— Обструкцією.
— Власне, так. Я... боюсь, що це справді так.
Ще до того, як Миша кинула швидкий погляд в його бік, Девід зрозумів, що припустився помилки. Старий, іронічно посміхаючись, підвів очі на Девіда.
— Чому ж ви боїтеся, друже?
Девід невимушено відповів:
— Я висловився фігурально.
— А чого ж. Кажуть, це дуже інтелектуальна штука. Миша сказала, що вашими роботами захоплюються.
— Ais ich kann[20],— пробелькотів Девід.
Бреслі вдруге підвів на нього очі.
— Як ви сказали?
Біля столу раптом з'явилася Химера. Вона тримала в руках три рожеві хризантеми, які вийняла з вази, що її Девід бачив на каміні. Одну квітку вона поклала біля Девіда, другу — коло старого, третю — перед Мишею. Потім сіла, поклавши руки на коліна, мов дитина, що сама себе покарала. Бреслі простягнув руку й по-батьківському поплескав її по плечу.
— То як ви сказали, Уїльямсе?
— Малюю, як умію,— відповів Девід і швидко додав: — Маю скромну надію, що наслідую...— І тут же зрозумів, хоч і пізно, що робить ще одну помилку.
— Кого, друже?
— Брака.
Це була таки помилка. Девід затамував подих.
— Це ви про оті синтетичні кубістські нісенітниці?
— Я бачу в них смисл, сер.
Якийсь час старий не відповідав. Мовчки їв суп.
— Всі ми виродки, поки молоді.— Девід усміхнувся, але вчасно прикусив язика.— Надивився на жорстокості в Іспанії. Невимовні речі. На війні буває. Не тільки вони. Наші теж.— Нарешті він поклав ложку, відкинувся на спипку стільця й зміряв Девіда довгим поглядом.— Бій закінчено, любий мій. Гадали, зі мною можна отак, холоднокровно? Не вийде.
— Як мене й попереджали, містере Бреслі.
Старий раптом полагіднів. В його очах навіть блиснули веселі вогники.
— Тим більше, коли знали, друже.
Девід розвів руками: таки знав.
— Генрі, хочеш іще супу? — спитала Миша.
— Забагато часнику.
— Вчора було стільки ж.
Старий щось буркнув у відповідь і потягнувся до пляшки з вином. Химера підняла руки й прочесала пальцями волосся, наче боялася, що її кучерики злиплися. Потім, не опускаючи рук, обернулася до Девіда.
— Вам подобається моє татуювання?
У пахвовій ямці темніла синя маргаритка.
За мовчазною згодою з Мишею і з її допомогою до кінця вечері Девід уникав розмов на мистецькі теми. Допомагали й страви, якими його пригостили: quenelles[21] фаршировані щукою, під соусом beurre blanc[22] (такого він ще не куштував), ягня pre sale[23]. Говорили про французьку кухню, про те, які страви кому більше до вподоби, потім про Бретань і бретонський характер. Девід довідався, що Котміне знаходиться в Haute Bretagne[24], а не в Basse[25] чи Bretagne Brelonnante [26] далі на захід, де ще збереглася бретонська мова. Coët означає дерево, ліс, а minais — "що належить монахам". Ліс довкола колись належав абатству. Поміж собою ченці називали цей ліс просто Coët. Розмова головним чином точилася між Девідом і Мишею, хоча дівчина й зверталася вряди-годи до Бреслі, аби той щось підтвердив чи додав. Химера не промовила майже ні слова. Девід збагнув, що дівчата займали різне становище в домі. Миші дозволялося бути самій собою. Химеру просто терпіли. З'ясувалося, що вона теж вивчала мистецтво, тільки графіку. Вони познайомилися в Лідсі. Химера створювала враження людини, яка не дуже високо оцінює свої знання і знає, що цьому товариству вона нерівня.
Старий, задоволений своєю маленькою перемогою, здавалося, збирався знову надягти ту саму личину, в якій Девід його бачив до вечері. Якщо Миші вдавалося утримувати розмову в безпечному річищі, то їй не вдавалося тримати вино на безпечній відстані від Бреслі. Сама вона пила дуже мало, а Девід теж утратив надію, що зможе підтримати господареві компанію. Із armoire вже витягли другу пляшку, та, поки скінчилася вечеря, й вона спорожніла. Очі в Бреслі посоловіли. Він ніби й не був п'яним, і келиха тримав твердо. Лише очі говорили про те, що в нього вселився давній демон. Відповіді старого ставали все коротшими, й, здавалося, він уже нікого не слухав. Миша поскаржилася, що вони ніколи не ходять у кіно, розмова перейшла на фільми, які Девід останнім часом бачив у Лондоні. Раптом утрутився старий.
— Ще пляшку, Мишо.
Дівчина подивилась на Бреслі, але він відвів очі вбік.
— На честь нашого гостя.
Вона все ще вагалася. Старий трохи почекав, утупившись в порожній келих, потім підняв руку й опустив її на стіл. Не різко, не роздратовано, а лише показуючи, що не хоче більше чекати. Цього виявилося досить, щоб Миша встала й пішла до armoire. Мабуть, настала хвилина, коли краще було поступитися, ніж ставати йому поперек дороги. Бреслі розвалився на стільці й витріщився на Девіда з-під білого пасма волосся, що спадало йому на лоб. На його обличчі застигла майже добродушна посмішка. Химера, дивлячись на стіл просто себе, запитала:
— Генрі, можна мені трохи полежати?
Бреслі, не зводячи погляду з Девіда, відповів запитанням:
— Навіщо?
— Хочу книжку почитати.
— Яке ж ти дурне.
— Ну, будь ласка.
— Забирайся геть.
Він навіть не глянув на неї. Миша принесла третю пляшку. Химера підвела на подругу благальний погляд, ніби просила і в неї дозволу. Миша ледь кивнула, і Девід відчув, як Химерині пальці стисли його ногу під столом. Мабуть, хотіла підбадьорити. Потім встала, перейшла кімнату й почала підніматися сходами нагору. Бреслі підсунув пляшку ближче до Девіда. Це вже була не ввічливість, а виклик.