— Чи пристойно ми поводилися?
— Цілком. І розмова була корисною.
— Почекайте-но, ще не те буде.
Девід усміхнувся. Ця дівчина починала йому подобатися. У неї були тонкі, мов вирізьблені, риси обличчя, гарні губи й дуже ясні сіро-голубі очі, які ще більше вирізнялися на тлі темної засмаги і вже не дивилися таким неуважним поглядом, як тоді, за чаєм. Трохи підмальовані, її очі набули ледь помітно видовженої слов'янської форми. Девідові подобався їхній відкритий погляд. Одна з його гіпотез почала розпадатися. Важко повірити, що дівчина з такими очима здатна мати якісь корисливі наміри щодо старого.
— Він показав мені один із ваших малюнків. Черсаки — пам'ятаєте? Мені сподобалось.
Вона опустила очі, не приховуючи свого вагання. Потім знову глянула на нього.
— А мені сподобалась ваша виставка в Редферні минулої осені.
Девід здригнувся від здивування, яке лише почасти було вдаване. Дівчина знову посміхнулася.
— Не чекав.
— Навіть двічі ходила.
— Де ви навчались? — запитав Девід.
— У Лідсі. Там одержала ступінь доктора мистецтв. Потім два семестри в КХК.
Девід був вражений тим, що почув.
— Господи, навіщо ж тоді...
— Перебування тут дає мені більше.
Він опустив очі. Це не його діло, але все ж зауважив, що до аспірантури Королівського художнього коледжу надто важко потрапити, щоб потім так легко відмовлятися від неї.
— Я не шкодую. Генрі знає, що йому пощастило зі мною.
Ці слова супроводжувала ще одна усмішка, проте в ній не було ні іронії, ні самовдоволення. Це ще більше змінило Девідове ставлення до дівчини. Вона сама себе відрекомендувала й одразу виросла в його очах, стала серйозною. Його перше враження було, очевидно, дуже помилково. В якийсь незрозумілий спосіб його пошили в дурні. Девід одразу зрозумів, що дівчина справді багато допомагає старому в студії і вирішив, що сексуальні послуги — то справа лише її подруги.
— Його нова картина чудова. Не розумію, звідки в нього сили беруться малювати їх одну за одною.
— Він думає лише про себе. Головним чином.
— І цього ви тут вчитеся?
— Спостерігаю.
— Він сказав, що дуже цінує вас.
— Він справжня дитина. Йому потрібні іграшки. Прихильність, наприклад. Щоб потім розбити їх на друзки.
— Але ваша вціліла?
Вона стенула плечима.
— Нам доводиться грати перед ним комедію. Прикидатися, ніби схиляємося перед його давньою репутацією розпусника. Щось на зразок гарема.
Він посміхнувся і глянув на підлогу.
— Щиро кажучи, я вже сам гадав, чи правда це.
— Нашому попередньому гостеві у перші ж десять хвилин він розповів, що протягом минулої ночі переспав з нами тричі. Робіть вигляд, що вірите йому. Що стосується цього.
Девід засміявся.
— Гаразд.
— Він знає, що ніхто йому не вірить, та не в тім річ.
— Зрозуміло.
Вона відпила вермуту.
— Щоб у вас не залишалося ніяких ілюзій, ми з Ен не відмовляємо йому в маленьких втіхах, на які він ще здатний.
Вона дивилася йому просто в вічі. Погляд був відвертий, але за ним ховалася готовність до захисту, попередження. Обоє опустили очі. Девідів погляд на мить зупинився на голих грудях під блузою. Здавалося, дівчина була позбавлена кокетства й не демонструвала своєї хтивості, як її подруга. Миша так добре володіла собою, що її врода й ледь прикрите тіло майже втрачали своє значення. Однак саме її манера триматися робила їх привабливими.
— Він не дуже багатослівний,— вела вона далі.— Ви, мабуть, це помітили. Почасти тому, що довгий час жив за кордоном. Але є на те й глибші причини. Він має все бачити й відчувати. В буквальному розумінні. Йому не досить споглядати силуети молоденьких дівчат серед квітів.
— Тепер я починаю розуміти, як йому пощастило.
— Я кажу лише про дебет.
— Я це усвідомлюю.
Вона нишком кинула погляд в бік старого, потім перевела його на Девіда.
— Коли він почне грубіянити, хай це вас не бентежить. Не відступайте, бо він цього терпіти не може. Стійте на своєму. І зберігайте витримку.— Дівчина посміхнулась.— Вибачайте, що так вас повчаю. Але я його добре знаю.
Девід збовтав вино в келисі, на дні закружляв лимон.
— Не дуже розумію, чому він, власне, дозволив мені приїхати. Якщо знає про мою роботу.
— Тому я й попереджаю вас. Він розпитав у мене, а мені довелося все розповісти. Все одно міг би дізнатися.
— О господи!
— Не хвилюйтесь. Може, обійдеться одним-двома уїдливими зауваженнями. А ви на них не зважайте.
Девід подивився на дівчину скрушним поглядом.
— Мабуть, я вже вам остобісів.
— Просто в нас були знудьговані міни. Не дуже люб'язно з нашого боку, еге ж?
Вона посміхнулась, і він теж відповів усмішкою.
— Коли вже ви самі так кажете...
— Ми дуже раді, що ви приїхали. Але в присутності Генрі цього не можна показувати.
— Тепер я все розумію.
Раптом у її очах заграли пустотливі іскорки.
— Треба, щоб ви ближче познайомилися з Ен. З нею вам буде складніше, ніж зі мною.
Проте до Ен діло так і не дійшло. Розчинилися кухонні двері, й з них висунулася сива голова француженки-економки.
— Je peux servir, mademoiselle?
— Oui, Mathilde. Je viens vous aider[18].
Миша пішла до кухні. Її подруга вже встала й тягла Бреслі за руки, допомагаючи йому підвестися. Безглуздий виріз оголював усю її спину. Тримаючись за руки, вони підійшли до Девіда. Слід віддати їй належне — у дівчини був свій стиль. Вона дріботіла ногами, передражнюючи саму себе, і в її рухах було щось мавп'яче, ніби вона ледь стримувала в собі вибух веселощів. Підкреслено неприродна манера дівчини разюче відрізнялася від розміреної ходи її сивоголового супутника. Девід подумав, що навряд чи познайомиться з нею коли-небудь "ближче".
Накрита була тільки частина довгого стола. Бреслі став на чільному місці в кінці, дівчина сіла праворуч від нього.
— Уїльямсе, любий мій.
Старий показав на місце праворуч від Химери. Матільда й Миша принесли невелику супницю і два тарелі — один з crudites[19], другий з рожевими кільцями ковбас і маслом. Суп призначався для Бреслі. Він усе ще стояв, виявляючи старомодну галантність і чекаючи, поки сяде Миша. Коли вона сіла, нахилився й легенько поцілував її в тім'я. Дівчата обмінялися байдужими поглядами. Незважаючи на різницю в зовнішності й інтелекті, в їхніх взаєминах була помітна близькість і вони розуміли одна одну без слів. Миша налила старому супу. Він засунув кінець великої серветки за сорочку між двома гудзиками й розгорнув її на колінах. Химера мовчки показала Девіду, щоб він спершу брав собі. Економка пройшла в куток, засвітила гасову лампу, принесла її до столу й поставила на вільне місце проти Девіда. По дорозі в кухню простягнула руку до вимикача. Електричне світло погасло. Лише невимкнена в коридорі нагорі лампочка вихоплювала з темряви витончену діагональ середньовічних сходів, що виднілися в дальньому кінці кімнати. Надворі над деревами блідо відсвічував згасаючий день. Рівне молочне світло лампи заливало обличчя присутніх. Миша взяла пляшку без наклейки й налила вина Девідові, старому й собі. Химера, мабуть, зовсім не пила й майже нічого не їла. Вона сиділа, поклавши засмаглі голі лікті на стіл, відщипувала шматочки овочів і невідривно дивилася своїми чорними очима через стіл на Мишу. На Девіда не звертала уваги. На якийсь час в кімнаті запала тиша. Здавалося, всі чекали, поки Бреслі почне розмову. Зголоднілого Девіда це влаштовувало. До того ж тепер він почував себе як удома, бо дівчина, яка сиділа напроти, так добре змалювала йому атмосферу в Котміне. Завдяки лампі, сцена в кімнаті нагадувала полотно Шардена чи Жоржа де Латура — все в піп було наповнене спокоєм. І раптом Химера закашлялася. Девід глянув на неї: ні, вона давилася не їжею, а від сміху.