— Не подобається?.. Аякже, так ми на тебе й подивилися. А отсієї не хочеш? Се наша медицинська: "Тілі-тілі, хамамілі, арніці-арніці, спеціерум гвайїці, гумірабі-ці?!" — вивів Смалець просто над вухо Каюченкові останні ноти на манір дяка в церкві.
Каюченко мовчав і, насупившись, дивився у вікно. Пробило годину. З передпокою почулося нетерпляче човгання чобіт по цементовій підлозі й кашляння.
Нарешті лікареві набридло сміятись.
— Клич,— звелів він Смальцеві.
Той відхилив двері в дожидальню й кивнув робітникам пальцем. Всі посунули до нього.
— Не всі, не всі, не напирай! Чого прешся! Двох давай.
В прийомну ввійшло двоє робітників: один підстаркуватий, виснажений шахтар, другий молодий, ставний, але худорлявий парубок з відбитком лякливості на виду, що свідчила про брак завзяття й практичного розуму, без котрого кепсько приходиться робітникові в житті.
— Що, земляче, ще N-ського хліба забажалося скоштувати? — звернувся до підстаркуватого лікар.
— Точно так, ваше благородіє,— відповів той.— Такое діло. Привичноє, сказать, занятіє.
— Ну, то роздягайся ж. Обдивимося, чи ще годишся. Може, з тебе робітник, як з клоччя батіг.
— Ніт, зачим так, ваше благородіє, ми до всього можемо,— говорив шахтар, скидаючи сорочку,— чи в шахту, чи за сторожа.
— Роздягайся й ти! — гримнув Смалець на парубка, що стояв біля дверей, оглядаючи кімнату.— Чого вершу роззявив?
Парубок злякано глянув на Смальця, спинив на мить погляд на його носі й заметушився, роздягаючись. Лікар, почепивши на носа окуляри, почав оглядати підстаркуватого з усіх боків: мацав ребра, тикав пальцем у живіт, зазирав у рот, у вічі, щось записував у велику книгу на столі.
— Ану, юначе,— звернувся він до Каюченка,— дізнайтесь, чи добре він бачить. Щось наче очі в нього не теє...
— Зачим, ваше благородіє! Очі як очі, все в плепорцію,— відповів шахтар і, на виду йому промайнула тривога.
— Годі, годі,— в плепорцію. Ти краще скажи, як звуть тебе? — промовив лікар, сідаючи на канапу і лагодячись писати квитка.
— Гаврило.
— Гав-рило?.. А-а!.. То в тебе два ймення: собаче й свиняче.
Смалець скажено зареготав, а шахтар стояв, нічого не розуміючи.
— А на прізвище?
— Синько, ваше благородіє.
— Так, Синько,— записував лікар,— Гав-рило Синько. Так, так, два ймення: Гав — собаче, рило — свиняче.
Каюченко обурився:
— Ви, пане лікарю, хоч би зважили на те, що тут іще декого звуть Гаврилом. Се ж... я не знаю, як і назвати.
Микола Оверкович глянув на Каюченка поверх окулярів. Смалець пирхнув у жменю.
— Ах, так... Вибачайте, їй же Богу, забув, що й ви Гаврило. Ну-ну, чи добре він бачить?
— Ви грамотні? — спитав Каюченко шахтаря.
— Точно так, ази знаю.
— То йдіть же сюди,— покликав його фельдшер, поставив спиною до вікна, сам одійшов до дверей і, показуючи пальцем на табличку, що висіла на стіні, питав:
— Яка се літера?
— Ши,— відповідав йому шахтар.
— А отсе?
— Ри.
— "Ри"... Вже й скаже,— кинув лікар, обдивляючись парубчака.— Хіба ж так?
— Як знаємо, так і говоримо, ваше благородіє. А як воно для нашого діла ні до чого, то нам і байдуже.
— Се, положим, ти правду кажеш. З вас, як дуже грамотний, так або прахвост, або забастовщик... сволоч, значить.
— Точно так, ваше благородіє. Ніт, будьте спокійні, ми до сього нікоторого пристрастія не іміємо.
— Так, так, і гаразд робиш. На тобі квитка. Годишся, куди вгодно.
— Покорно благодарим, ваше благородіє.
Шахтар взяв квитка, а лікар всю увагу звернув на парубка.
— Що се тобі, парубче, живота підвело, ніби ти тиждень не їв?
Парубок злякано подивився на лікаря.
— Чого дивишся? Живота, кажу, підвело,— і Микола Оверкович ткнув його пальцем в живіт.
Парубок хитнувся й промовив пошепки:
— Охляв... два дні не їв...
— Охляв,— перекривив лікар.— Якби не тинялися з шахти на шахту, а трималися місця, то й не охляв би. Де до сього робив?
— На Семенівській.
— За віщо прогнали?
— Сам кинув.
— Сам?.. Ой, брешеш ти! По очах бачу, що брешеш.
— Молоде, сказано...— додав старий шахтар.
— А ти мовчи і не втручайся, коли не питаються,— визвірився на нього лікар.— Молоде... Все й лихо від сих молодих... Ану, як очі у нього? — кинув він Каюченкові.— Так здоровий, як віл. Ти грамотний?
— Грамотний.
— Я ж кажу, що так.— Микола Оверкович ще раз з підозрінням подивився поверх окулярів на парубка.
Каюченко поставив і сього, як першого, до вікна спиною і, показуючи на літери, питав:
— Се що?
— Ю.
— А се?
— Ер.
— А се?
— Ен.
Микола Оверкович підвів од столу голову й вороже подивився на парубка, насупивши брови.
— Иш ти... Та ти, бачу, професор. Хм... "Ер"... "єн"... хе! Одразу видно, що з тих...
Парубок дивився на нього переляканими очима, нічого не розуміючи.
— Ну, зодягайся, хлопче, та йди собі на всі чотири. Годі тобі стовбичити.
— А... а... квитка? — промовив глухим голосом робітник.
— Квитка?.. Хм... не буде тобі квитка: ти — хорий.
Каюченко здивовано знизав плечима.
— Та ви ж самі зараз казали,-— з серцем звернувся він до лікаря,— що парубок здоровий, як віл, а бачить він як слід.
— Не ваше діло,— похмуро відказав лікар.— Робіть те, що вам велять, а вашої ради ніхто не питає.
— Але мені дивно...
— Прошу при робітниках, та і взагалі, зо мною не сперечатись,— спалахнув лікар.
В прийомній запанувала тиша. Парубок, ледве пересовуючи ноги, підійшов до одежі й почав зодягатись. Видко було, що він не сподівався вийти звідсіля без квитка і що в тім квиткові були всі його сподіванки.
— Клич інших,— звелів Микола Оверкович Смальцеві.— А ти хутчій зодягайся та геть звідсіля! Чого повертаєшся, як ведмідь за горобцями?
Входили інші робітники по двоє, роздягалися, показували себе з усіх боків. Лікар із Смальцем уважно обдивлялися їх і декому давали квитки, а дехто виходив засмучений, без квитка.
Крізь відчинене вікно знадвору почувся гомін, метушня, тривожні свищики "кукушки".
Каюченко підійшов до вікна.
— А що там таке? — спитав його лікар.
— А хто його знає. Либонь, наїхали когось. Може, піти?
— Покличуть, як треба буде.— Лікар одкинувся назад на канапі й важко відсапнув.
До прийомної вбіг, захекавшись, стрілочник.
— Ваше благородіє, людину зарізало.
— Де?
— "Кукушкою".