— Знаю, що не любить. Ще б пак! Поліцейська душа, хазяйський наймит!..— лаявся Каюченко.
— Не слухаю, не слухаю! — дригав ногами Смалець і затулив уха.
— Він собі висипляється десь після карт, а робітники — жди. Від самісенького ранку товчуться попід вікнами. Досі животи людям попідводило...
З дожидальні справді чулося іноді то кашель, то важке зітхання, що скидалося більш на стогін, то тиха, несмілива розмова. Терпляче ждали робітники, поки обдивляться їх у лікарні й дадуть потрібного задля того, щоб стати до роботи на шахті, квитка: "Годиться, мовляв, не всі ще жили вимотано на інших шахтах".
Смалець перестав змагатись; він сидів байдужно на канапі й гудів під ніс якусь псальму, насмішкувато позираючи на Каюченка, котрий знов підійшов до вікна й уперся в нього своїм зажуреним поглядом. Зараз за парканом на залізниці пихкотів і посвистував невеличкий метушливий паровозик — "кукушка", розпихаючи по шахтах порожні вагони під вугіль; бігав од стрілки до стрілки стрілочник, підносячи часом до вуст мідяного ріжка й випираючи з нього пронизливі, неприємні згуки — гасла для машиніста; метушився поміж вагонами, не жаліючи власного животіння, одважний зцепщик. Сіяло сонечко, цвіли вишні в присадку під лікарнею, цвіріньчали горобці, десь вигукувала дітвора. Хотілося вийти геть з сієї нудної, смердючої кімнати, та ніяково було глянути в вічі тим, що сиділи в дожидальні.
— Пху! — плюнув Каюченко й повернувся.
Смалець почав дослухатись.
— Цссс...— засичав він, вип'явшись усім тілом наперед і піднявши палець.— Здається, прийшов?.. Авжеж, з'явився.
В дожидальні заворушилося. Смалець прожогом вилетів з прийомної і ввесь обернувся в запобігливу усмішку, вітаючи лікаря, Миколу Оверковича Висоцького.
Лікар поволі, не поспішаючись, входив одчиненими дверима, гримаючи чогось на служителя. В дожидальні він обережно скинув пальто, потім бриля і все се передав Смальцеві, котрий зустрів його ще на порозі, потім тричі перехрестився в куток до великого образа.
— А-а, вже зібралися, товариші, хе-хе-хе! — привітав він робітників, котрі повставали і з острахом позирали на нього.— Здрастуйте!
— Хи-хи-хи! — захрипів за ним Смалець, повертаючись з прийомної з порожніми руками.— Зібрались, пане лікарю.
— Так точно, ваше благородіє! Давно ждемо,— загомоніли робітники.
— Од самого, сказать, ранку.
— Ну-ну,— насупився лікар,— невеликі пани. Ото — ждемо. Чи я вас силував ждати? Було б не ждати, кому завгодно.
— Та хто ж каже?.. Звісно,..
— Нужда силує... Хіба ми на вас.
— Хе-хе-хе! Спасибі, спасибі. А я думав, боронь Боже, на мене. Та так же перелякався, хе-хе-хе!
— Хи-хи-хи! — окселентував Смалець, забігаючи то з одного, то з другого боку.
— Даруйте, панове" що забарився,— додав лікар, низенько вклонившись і ледве втримуючи сміх. Смалець реготав, як божевільний, хапаючись за живіт і присідаючи.— Більш ніколи сього не буде, от їй же Богу! А то я й справді думав, ‘що на мене, та так же перелякався, хе-хе-хе!
— Та так же перелякався,— мурмотів він, входячи із Смальцем до прийомної.
Робітники поглянули один на одного, потоптались ще трохи на місці й посідали мовчки, не тямлячи, що з паном.
— Добридень, юначе! — звернувся лікар до Каюченка.— Чого се ви засмутились? Оженилися, чи що? Хе-хехе!.. Чули?
Каюченко муркнув "добридень".
— Зовсім були перелякали товариші, хе-хе-хе!..
Лікар сів, витяг з кишені золоту цигарницю й запалив цигарку сірничком, що запобігливо витер йому Смалець. Глянувши зненацька на Смальців ніс, лікар покотився з реготу; шкода було дивитись, як тіпалося йому черево й почервоніла товста шия, а одутла пика з великими сивими вусами двигтіла й сопла, мов циганський міх.
Смалець не второпав одразу, чого то лікар регочеться, і вирячив здивовано на нього свої баньки, а потім і собі почав поштиво підхахикувати.
— Хе-хе-хе! — хрипів Микола Оверкович.— Чого тобі, Смальцю, носа розперло? В пику хто затопив?
Смалець ухопив себе за носа, ніби хотів упевнитись, що він на місці. А ніс його, ізсиня-червоний, і справді мав незвичайний вигляд і нагадував синій баклажан.
— Хи-хи-хи! Се все віспа, пане лікарю,— відповів Смалець.
— Що?
— Віспа... віспа прищепилася.
— Віспа? На носі?
Лікар аж рота роззявив від несподіванки.
— Еге. І прийнялася, капосна, добре прийнялася.
Каюченкові обридла ся комедія.
— Кликати робітників, чи що? — звернувся він до лікаря.— Люди ж чекають.
— Ні, стривайте. Навіщо ж ти прищепив?
— Вона сама прищепилася,— знову захахикав Смалець.
— От тобі й маєш! Як сама?.. Нічого не второпаю.
— Отже ж, прищепилася.
— Та що там довго говорити,— промовив Каюченко,— він недавно щепив дітям віспу, а потім довбав, мабуть, пальцем у носі, не побанивши рук, та вдряпнув і прищепив собі віспу.
Лікар знову здригнувся від реготу.
— Не розумію, чому тут сміятись,— спалахнув Каюченко.
— А як же не сміятися? У носі віспу прищепив.
— На мене... я б його й близько не підпускав до хворого.
— Овва! — повернувся до нього Смалець.— Який ти великорозумний!
— Сьогодня собі прищепив віспу через свою неохайність, а завтра кому-небудь прищепить ще яку хворобу,— хвилювався Каюченко.
— Овва! — визвірився на нього Смалець.— Не дав Бог жабі хвоста.
— Ну, дурне... годі вам! Що ж тут такого? Собі ж шкоду зробив,— мирив їх лікар,— не кому іншому. Та й скільки тієї шкоди. Навпаки, на мій погляд, з побільшеного розміру його й без того не маленького-таки носа, вид йому має тепер якийсь більш поважний вигляд.
Микола Оверкович знову зайшовся від реготу.
— Кликатиму шахтарів чи ні? — промовив Каюченко й підвівся.— Вам, Миколо Оверковичу, треба ще зайти в палату до пошесних, бо Трегубові Макарові зовсім кепсько, чи й виживе до завтрього.
— Ат, відчепіться ви з ними!.. Валяй, Смальцю, "П'ять Хом"!
— Можна... А ти, хлопче, проте, не будь свинею,— не вгамовувався Смалець.— Бачили ми таких.
— "П'ять Хом", кажу, співай,— тупнув ногою Микола Оверкович.
— "Согрішихом, беззаконовахом"... Подумаєш, велика цяця! Не пускав би він...
— Ну-ну, се ж тільки два "Хоми",— сміявся лікар...
"... Неправдовахом перед тобою",— провадив далі Смалець.
Каюченко плюнув і одійшов до вікна.