Досі я весь час стояв, не приховуючи бажання якомога швидше його випровадити. Але злагіднілий його вид спонукав і мене злагідніти, і я навіть трохи відчув докори сумління.
— Сподіваюся,— сказав я, нашвидку наливаючи й собі чогось у чарку та присовуючи крісло до столу,— ви не подумаєте, що я надто різко говорив з вами? Це я ненавмисне, і ви вже вибачте, що так вийшло. За ваше здоров'я й щастя!
Коли я приклав чарку до уст, він з подивом глянув на крайчик хустинки, що впав йому на груди, як тільки він розтулив рота, і простяг до мене руку. Я потис її, і він випив, після чого провів рукавом по очах і по чолу.
— З чого ж ви живете? — спитав я його.
— Я розводив овець, розводив корів, та й ще дечим промишляв ген там у новому світі,— відповів він,— за багато тисяч миль буремного моря відсіль.
— Сподіваюся, вам добре повелося?
— Ще й як добре! Іншим он, що вибралися туди воднораз зі мною, теж добре повелося, але далеко не так, як мені. Про мене там просто слава ходить.
— Я радий це чути.
— Я й сподівався, що ти так скажеш, мій хлопче.
Не завдавши собі клопоту задуматись над цими словами чи над тоном, яким він їх промовив, я заговорив про те, що тільки-но пригадав.
— Колись ви посилали одного чоловіка з дорученням до мене. То чи пізніше ви бачили його?
— Не бачив ні разу. Бо й не було такої змоги.
— Він знайшов мене й передав дві однофунтові банкноти. Я був тоді вбогим хлопчиком, як ви знаєте, а для вбогого хлопчика то було цілим скарбом. Але, як і вам, мені відтоді добре повелося, і я попрошу вас прийняти їх назад. Ви зможете віддати їх котромусь іншому вбогому хлопчикові.
Я дістав гаманця.
Він дивився, як я поклав його на стіл і розкрив, як я витяг звідти одну й другу однофунтові банкноти. Вони були новенькі й чистенькі, і я розправив їх і простяг йому. Все ще дивлячись на мене, він склав банкноти разом, згорнув уподовж, скрутив, підпалив над лампою і попіл струсив на тацю.
— А чи ж дозволено буде мені поцікавитись,— сказав він після цього, усміхаючись так, наче супився, і суплячись так, наче усміхався,— яким це чином тобі добре повелося відтоді, як ми бачились на тому холодному болоті?
— Яким чином?
— Атож.
Він спорожнив чарку, підвівся і став біля вогню, грубезну засмаглу руку поклавши на поличку каміна. Одну ногу він поставив на ґратки, щоб обсушити її й обігріти, і мокрий черевик почав парувати. Але він не дивився ні на нього, ні на вогонь, а все не відводив погляду від мене. І тільки тепер я почав дрібно тремтіти.
Спромігшись нарешті розкрити рота й зобразити устами якісь беззвучні слова, я ледь зрозуміло пробелькотів йому, що маю успадкувати певну власність.
— А чи ж може бідний кайданник поцікавитись, що це за власність? — спитав він.
Затинаючись, я відповів:
— Не знаю.
— А чи ж може бідний кайданник поцікавитись, чия це власність? — спитав він.
Я відповів, так само затинаючись:
— Не знаю.
— Ану-но, чи вгадаю я,— сказав каторжник,— скільки ти отримуєш на рік від часу свого повноліття? Ну хоча б яка перша цифра. П'ять?
Серце у мене гупало, як важкий молот, що вибився з ритму, і я підвівся з крісла, сперся рукою на його спинку і безтямно втупився у свого гостя.
— Та й щодо опікуна,— мовив він далі.— Мав же бути у тебе опікун або хтось такий, поки ти був неповнолітній. Може, якийсь адвокат. То от з яких літер починалось прізвище цього адвоката? Чи не з "Дж"?
Наче яскравий сполох освітив моє життя, зусібіч ринула на мене безліч розчарувань, небезпек, принижень і взагалі найрізноманітніших наслідків цього разючого відкриття, і під навалою їх я просто неспроможен був перевести дух.
— Уяви собі,— поновив він мову,— що наймач цього адвоката з прізвищем на "Дж",— може, навіть і Джеггер-са,— уяви собі, що він прибув морем до Портсмута, зійшов там на берег і вирішив побачитися з тобою. "Але якщо ви все-таки знайшли мене",— ти оце сказав. То як я спромігся знайти? Та написав із Портсмута одному чоловікові в Лондон і спитав твою адресу. А як звати цього чоловіка? Вемміком же й звати!
Я не зміг би промовити жодного слова, навіть якби мені смерть загрожувала. Я стояв, одну руку поклавши на спинку крісла, а другу притиснувши до грудей, немов не мав чим дихати,— стояв так, безтямно втуплений у нього, і враз, коли вся кімната гойднулась і попливла перед очима, судомно хильнувся до крісла. Він підхопив мене й посадовив на канапу, обтулив подушками й схилився переді мною на коліно; лице його, яке я тепер так добре пригадав і яке сповнювало мене такою бридливістю, опинилося зовсім поруч.
— Атож, Піпе, мій хлопче, це я зробив з тебе джентльмена! Не хто, як я! Ще тоді я заприсягся, що коли розживуся на гінею, ця гінея припаде тобі. А потім я заприсягся, що коли стану на ноги й розбагатію, ти теж будеш багатий. Я жив тяжко, щоб тобі жилося легко, я гибів у праці, щоб ти міг обходитись без неї. І що з того, мій хлопче? Гадаєш, це я кажу, аби ти був мені вдячний? Зовсім ні. Це я кажу, аби ти знав, що от ти зберіг життя зацькованому шолудивому псові, а він вибився так високо, що зробив із когось джентльмена, і цей джентльмен — ти, Піпе!
Якби він навіть був хижим звіром, я й тоді не міг би відчувати до нього більшої осоруги, не міг би пройнятися більшим жахом і відразою.
— Послухай-но сюди, Піпе. Я ж тобі як другий батько. Ти — мій син, навіть дорожчий за сина. Я складав гроші — аби тільки ти їх міг витрачати. Коли мене найняли за пастуха і я жив у глухій хижці, не бачивши навколо жодної людської подоби, а тільки овечі, аж позабулося, на що воно чоловіча чи жіноча подоба й схожа, то й тоді я тебе бачив. Обідаю чи там вечеряю я в тій хижці, упущу, бува, ножа, і враз промайне думка: "Це ж знову мій хлопчик дивиться на мене, як я їм і п'ю". Скільки разів я бачив тебе там — так виразно, як на тих гнилих болотах! "Хай мене господь поб'є,— мовляв я щоразу й виходив надвір, щоб сказати це просто неба,— як я не зроблю з цього хлопчика джентльмена, коли вийду на волю й роздобудуся на гроші!" І я зробив це. Глянь лишень на себе, мій хлопче! Глянь на ці хороми, які й лордові не встид би мати! Та що там лордові! З твоїми грішми тобі ніякий лорд не рівня!