Перейнятий цим своїм запалом і торжеством, та ще ж і бачачи, що я ледве чи при пам'яті, він зовсім не завважував, як я сприймаю його слова. Лише це й надавало мені трохи полегкості.
— Послухай-но сюди! — мовив він далі, дістаючи у мене з кишені годинника й обертаючи персня на моєму пальці камінцем до себе, тоді як я аж зібгався від його доторку, неначе від змії.— Золотий, та який же гарний — оце-таки джентльменський нівроку! І діамант, усипаний рубінами,— таки ж джентльменський нівроку! А білизна ж яка тонка й гарна! А одежа — кращої й не знайдеш! Та й книжки твої теж,— він обвів очима кімнату,— цілі стоси їх, цілі сотні на поличках! І ти всі їх читаєш, ге ж? Я ж бачив, що ти читав, коли я ввійшов. Ха-ха-ха! Ти й мені їх почитаєш, мій хлопче! І хай вони, може, чужими мовами, яких я не розумію, все одно я пишатимусь тобою.
Він знову підніс обидві мої руки до вуст, а в мене аж кров похолола.
— Та ти не силуйся говорити, Піпе,— сказав він після того, як у горлі в нього щось булькнуло — так же пам'ятно для мене! — і рукав його знов черкнув по очах і по чолу, а я від того, що він говорив таким повагом, пройнявся ще дужчою бридливістю.— Тобі краще буде помовчати, мій хлопче. Ти ж не дожидав цього так довго, як я, ти не готувався так, як я. Але невже тобі жодного навіть разу не надумалося, що це я все?
— О ні, ні, ні! — відказав я.— Жодного разу!
— А ось бачиш, що це я, і не хто інший. І ані одна душа у світі про це не знала, тільки я й містер Джеггерс.
— І нікого більше й не було? — поспитав я.
— Ні, не було,— відповів він, зводячи здивований погляд.— Хто ж би ще міг бути? Але який же ти славний виріс, мій хлопче! І певно, десь і карі оченята є, ге? Є ж дзсь карі оченята, що до них ти в думці линеш?
Ох, Естелло, Естелло!
— Хоч би за які гроші, а ці оченята будуть твої, мій хлопче! Тут не те, що такий джентльмен, як ти, та ще й собою ставний, не може хоч кого до себе привернути, але з грішми воно однак певніше. Та хай-но я скінчу свою розповідь, мій хлопче. З тої-от хижки, що я пас овець, у мене й завелися грошенята (мені їх заповів хазяїн, коли помирав,— він був з таких самих, як і я), а потім я вийшов на волю і вже на свою руч став робити. І хоч би що я робив, усе з думкою про тебе. "Хай господь чумою мене скарав, коли це не для нього!" — казав я сам собі, беручись за роботу, хоча б яка вона там була. І щастило мені в усьому на диво. Оце ж я тобі натякнув, що про мене там просто слава ходить. Ті гроші, що хазяїн мені відписав і що я за перші роки заробив, я й послав містерові Джеггерсу, все для тебе — тоді ж ото він до тебе й приїздив, як я йому написав листовно.
О, та краще було б йому й зовсім не приїздити! Краще було б залишитись мені у кузні — нехай би мене й не тішила та моя доля, але ж як незмірно був би я щасливіший!
— І це ж, мій хлопче, було мені винагородою — знати потайці, що у мене росте джентльмен. Колоністи могли роз'їжджати породистими кіньми й куряву збивати в очі мені пішому, а я що казав? Я казав собі подумки: "У мене он росте такий джентльмен, що ви й увік такими не станете!" Коли один з них казав іншому: "Він же кілька літ тому був ще каторжником, та й тепер темний неук, попри весь його талан",— що я казав? Я казав собі подумки: "Коли я й не джентльмен, і наук ніяких не проходив, зате у мене є свій джентльмен. Ви собі майте землі та худобу, а от хто з вас має вихованого в Лондоні джентльмена?" Оце так я підтримував себе на дусі. І ще я повсякчас мав на думці, що колись неодмінно приїду й побачу мого любого хлопчика й відкриюся йому на його землі.
Він поклав руку на моє плече. Я здригнувся, подумавши — а може ж, ця рука заплямована кров'ю?
— Мені, Піпе, нелегко було вибратися з тих країв і не дуже безпечно. Але я вперто домагався свого, і що важче було, то затятіший ставав, бо так я вирішив і непохитно стояв на своєму. І нарешті я здійснив свій намір. Я домігся свого, мій хлопче!
Я силкувався зібратися з думками, але був занадто приголомшений. Поки він говорив, мені все здавалося, що я більше вслухаюсь у шум вітру й дощу, аніж у його слова, і навіть зараз я не міг відрізнити голос цього чоловіка від голосів стихії, хоч він уже змовк, а ті звучали далі.
— Де ти прилаштуєш мене? — спитав він трохи згодом.— Мене треба десь прилаштувати, мій хлопче.
— Спати? — перепитав я.
— Атож. І засну я мов убитий,— відказав він,— бо стільки ж місяців мене гойдало по морях!
— Мого друга й співмешканця нема вдома,— сказав я, підводячись із канапи,— і ви ляжете в його кімнаті.
— А він взавтра не повернеться, ні?
— Ні,— відповів я, тільки ледь-ледь, на превелику силу усвідомлюючи, що кажу,— завтра ще ні.
— Бо розумієш, мій хлопче,— сказав він притишеним голосом, багатозначно приклавши довгого пальця мені до грудей,— треба бути обережним.
— Як це обережним?
— Та бо тут пахне смертю.
— Чому смертю?
— Мене ж засуджено на довічне вигнання. А хто само-вільно вернувся, тому одна кара — смерть. Останніми роками багатенько було таких, що верталися, і мені шибениці теж не минути, як попадуся.
Цього тільки не вистачало! Нещасний каторжник, що й мене знещасливив, оповивши своїми злото-срібними путами, важить власним життям, аби лише побачитися зі мною, і тепер я мушу відповідати за його життя! Якби я відчував не відразу до нього, а любов, якби він викликав у мене не найглибшу огиду, а найглибше захоплення й симпатію — то й тоді мені не могло б бути гірше. Навпаки, тоді було б краще, бо я цілком щиро й природно прагнув би забезпечити йому надійний захистом.
Найпершим моїм поривом було позачиняти віконниці, щоб назовні не проступало світло, а потім замкнути й перевірити двері. Поки я це робив, він стояв біля столу, попиваючи ром і закусуючи печивом,— і вигляд при цьому був у нього достоту такий, як і тоді, коли він утікачем на болоті підживлявся моїм харчем. Мені навіть здалося, що ось зараз він нахилиться й почне пиляти собі коло ноги.
Сходивши до Гербертової кімнати й замкнувши там другі двері, щоб звідти вихід був тільки через кімнату, в якій ми розмовляли, я спитав у нього, чи він уже лягатиме. Він відповів, що так, і попросив приготувати йому на ранок пару моєї "джентльменської білизни". Я приніс її й поклав на стільці, і знову кров у мене похолола, коли він, прощаючись на ніч, удруге потис мені обидві руки.