Дід хапається за цей сон. У нього миттю в голові склалася ціла комбінація, що може дати решту номерів, яких не стає до п'яти.
Мурин — негр.
Ринський — вартість карбованця.
— Скільки нашому цісареві зараз літ? — питає дід. Всі три рахують і нарешті погоджуються, що цісареві
сімдесят п'ять літ.
— Запишемо сімдесят п'ять,— каже він,— Уже маємо амбо-соло: чотири і сімдесят п'ять.
— Наш найясніший пан вступив на престол, як мав вісімнадцять літ, так?
— Так,— підтверджують побережники, хоч цілком не знають, скільки там цісареві було літ, як вступав на престол.
— Тоді була революція сорок восьмого року,— каже дід. — Запишемо ще й цих дві цифри: вісімнадцять і сорок вісім. Народився Франц-Йосиф в тридцятому році. Отже, й тридцять запишемо. Тепер маємо всі номери. На цих п'ять разом я кладу по десять грейцарів на кожен. Тепер на амбо-соло чотири і вісімнадцять — дві шістки *, на терно: вісімнадцять, тридцять і сорок вісім — по шістці. Отже, разом дві корони.
Дід виймає гаманець і витягає дві корони.
— Трохи забагато,— каже дід,— але ці гроші вернуться,— потішає себе.— Хто з вас іде до міста?
— Та моя Доська піде,— каже Дробницький.
— А вона вміє ставити на лотерею?
— їй, пане, не перший раз.
— Гаразд. Бери гроші, але щоб ніхто, розумієш, щоб ніхто з моїх не знав! Не люблю, як мені докоряють: програв, програв. На цей раз ми не програємо,— каже він.— Виграш певний. Як цісар сниться — виграш певний. Ти, Кароль, ставиш? — звертається він до Змійов-ського.
— Поставлю пару шісток на свій нумер,— каже він. —На чвірку поставлю.
— А на ті нумери?
— На ті не поставлю, бо раз, що грошей не маю, і друге...
Він не докінчує фрази. Дробницький сильно червоніє і шукає палиці, яка висить на кобиці ліжка, повішена за кульбаку. Дід радить Дробницькому ставити, але той не хоче, каже, що грошей немає. Дід хоче позичити, одначе Дробницький відмовляється. У нього совість не зовсім чиста. Він один знає, що сон вигаданий, а хіба на вигадані нумери виграють? Йому зараз жаль, що ошукав
Шістка — десять грейцарів.
добру людину, що людина програє, але амбіція не дозволяє сказати правду. Тепер до п'ятниці дід і Змійов-ський мріють про виграші. А в суботу заспокояться: не виграли. Не вийшов ні один їхній нумер. Вони посумують трохи, а до п'ятниці знов підберуть кілька ну-мерів.
За сокирою, відібраною Дробницьким, Кріль намагається прийти тоді, коли діда нема вдома. Він тоді знає, що робити. Іде до кухні, вітається з бабою, сідає під вікном біля столу і починає розмову. Починає від погоди, потім звертає на урожай, потім розповість про свою недугу і тільки нарешті про біду.
— Така біда, пані, що нема раз чим занестись. Заробітків нема. Як робив у каменоломні, то був якийсь грейцар, хоч і кривавий, а тепер заробітків нема і жити нема з чого.
Баба слухає співчутливо, і за хвилин п'ять перед Кролем стоїть миска кулеші з молоком або каша. Кріль обідає, дякує за обід, бере свою сокиру, по дорозі зрубує дубового суховерха і спокійно вертає додому.
12
Такі порядки існували на лісничівці і в цілому лісництві доти, доки не з'явився у новому будинку, що був побудований для лісничого, уповноважений графині пан Смяловський. Походив він десь із Мазурщини, української мови не знав і не говорив нею ні слова, селяни його не розуміли, і він не розумів селян, вся околиця люто ненавиділа його. Не спускав селянам ні в чому. Він був здатний здерти з бідної жінки або з дитини хустину за те тільки, що появились у лісі, не дозволяв збирати хмизу, ні грибів, ні ягід. На всі плоди землі говорив: "Моє єст!" Він ганяв побережників, вимагав від них рапортів на спійманих у лісі, накладав на них кари, докоряв і дідові, що той розпустив і побережників, і селян. Між ним і дідом виникали часті суперечки, і він давно виїв би діда, коли 6 не те, що той мав нотаріально забезпечене доживання на цій саме лісничівці. З часом між Смяловським і дідом встановилась глуха ненависть. Дід був зв'язаний тепер у своїх діях, і престиж його як єдиного зверхника над лісом похитнувся; досі він не мав начальника над собою, крім графа, звичайно, а тепер начальник з'явився в образі розпусника, п'янчуги, афериста, що корчив із себе пана. Ненавидів дід Смяловського страшенно, але це була ненависть беззуба, не страшна для ворога, обмежувалась вона звичайно лайкою на адресу пана уповноваженого. Та це була лайка більше для власного заспокоєння.
У Смяловського був густий голос Коли кричав у лісі, особливо п'яний, чути його було здалека. Ось вертається пан уповноважений із містечка своїм куцохвостим конем, якого купив колись по знайомству з вибракованих армійських за безцінь, і коли, бувало, потім покажеться в селі з ним, то діти кричать за ним: "Інді-ян, індіян!" — і кидають із-за тинів камінням.
Ось він виїхав на головну дорогу, що веде з "доли-нів" на лісничівку. Його видно вже з вікон. їде і горланить на увесь ліс. Дід стоїть біля вікна, дивиться на свого ворога і щось завзято думає, бо хитає головою, крекче, зітхає, здригається і нарешті випалює:
— У-у-у, бедяр проклятий!
Слово "бедяр" дід видумав і вважає, що воно найбільше підходить для осоромлення його ворога.
— Вбити б гадину прокляту! — думає дід уголос. Насправді він дуже далекий від такого злочину, але
ідея йому сподобалась, і він смакує її далі уголос. Він розмірковує, яким знаряддям можна б здійснити цей ітрашний задум. Всі відомі засоби не придатні, всі вони занадто мізерні; для такого, як Смяловський, треба чогось особливого. І дід знаходить його в своєму уявному арсеналі. Знаходить і ділиться своєю знахідкою.
— Узяти б конячу ногу, — каже він, фантазуючи поволі,— задню ногу, що в рові валяється, яку пси давно обгризли і вона вже вибіліла від дощу і вітру. Але щоб було відомо, що то нога не доброго, цнотливого 1 коня, боронь боже, такого і кості треба шанувати, а щоб це була нога паршивої, норовистої шкапи і щоб мала ще заржавілу підкову, яка тримається на копиті двома вухналями і так паскудно клацає. Узяти б таку ногу, зайти ззаду і тільки р-р-раз по голові, і щоб він тільки: бе-е-е,— щоб бекнув і здох!
Дід пережив усю цю фантастичну картину "убивства" і заспокоївся, неначе справді з пліч великий тягар